Хлої Еспозіто - Шалена

мохом. Усміхаюся своєму відображенню. Тепер я гарніша за Бет. Біля кутиків очей з обох боків «гусячі лапки».

Розгладжую шкіру, щоб вона була гладенькою й натягнутою. Може, вколоти собі ботокс? Лишитися молодою назавжди? Як «Альфавіль», або Шер, або якийсь андроїд. Облизую пересохлі губи. Мені бракує моєї фірмової яскраво – фіолетової помади. Мого лаймово-зеленого лаку. Моєї шапочки. Я не можу носити ці речі тепер. Тоді я не буду схожа на Бет. Не можу їсти кебаб. Не можу тролити Еда. Я майже починаю сумувати за нечупарами…

Що робити із Сальваторе? Він знає забагато. Він знає все. Знає, що це я вбила Амброджо. Знає, що я не Бет. Він сказав, що дупа Елізабет подобалася йому більше. Не знаю, чому Бет йому довіряла. Думаю, вона просто використовувала його тому, що не мала вибору. Вона використовувала його так само, як використовувала мене. Вона не любила його та не любила Алві. В будь-якому разі його треба прибрати. Сальваторе може поговорити з поліцією. Викрити мене. Усе зруйнувати. Усе, чого я досягла такою важкою працею. Позбавити мене заслуженої нагороди. Золотої медалі. Ні, це не обговорюється. Він мусить померти. Але як?

Досі мені щастило. Новачкам щастить. Можливо, це просто хвиля вдачі? Може, варто пограти в казино в Палермо, поки я на гребені? Виграти в блек-джек онлайн? Але я не хочу квапитись. Не хочу, щоб мене піймали. Якась там коза ностра мене не налякає. Все це схоже на справжню розвагу. Грюкають двері. У коридорі дзвенять важкі металеві кроки: Ніно! Ну звісно. Це його черевики так брязкають. І він обіцяв повернутись. Я тру очі, так, щоб скидалося на те, що я плакала, скуйовджую волосся, щоб воно було заплутане, закопилюю губи. У чоловіків слабкість до жінок у сльозах. Закладаюся, Ніно теж не може перед ними встояти, яким би безсердечним, бездушним і кам’яним усередині він не видавався.

– Бетто.

– Так.

Відвертаюся від дзеркала. Він крокує кімнатою до мене. Опускаю очі, зосереджуючись на китицях перського килима. Спершу бачу металеві носаки черевиків, потім власне Ніно.

– Бетто.

Дивлюся на Ніно повними жаху очима. Хитаю головою. Ні. Ні. Руки тремтять, але не занадто – якраз те, що треба.

– Бетто, – повторює він ще раз, сідаючи поряд зі мною на канапі. Відчуваю запах його шкірянки, запах «Мальборо», яке він викурив.

– Твій чоловік?

Я киваю.

– Щойно почув новини. Minchia[109], – каже Ніно.

– Так, – кажу я.

Він лається собі під ніс: porco-щось-там. Думаю, це означає «свиня». Ніно не надто емоційний, це видно. Він докладає зусиль, щоб поплескати мене по спині й набути суворого вигляду, але виходить трохи натягнуто. Будь-де йому було б краще, ніж тут. У його службові обов’язки не входить втішання вдів колишніх партнерів. Краще звільнити його від цього, бо він знудиться й піде з банди.

– О, Ніно! – плачу я, хапаючи його за руки, холодний метал персня впивається в мою шкіру.

Він відсувається.

– Хочеш доріжку, Бетто? Це тебе трохи втішить. Ну ж бо, нюхнімо по доріжці.

Він дістає з кишені куртки пакет, підтягає по килиму журнальний столик і викладає дві доріжки на склі. Вони довгі, тонкі й білі, як зуби. Ну звісно. Що за чорт. Чому ні? Відсвяткуймо!

Він бере банкноту в 50 євро з чорного шкіряного гаманця і скручує в трубочку. Ми вдихаємо порошок. Вау, крута фігня. Мені вже краще. Цей кокс міцніший за той, що я крала колись у нечупар в Арчвеї. Той принаймні відсотків на вісімдесят складався з прального порошку.

– Тепер ти заговориш? А? Розкажеш мені, що знаєш?

Шморгаю носом і витираю зі щік неіснуючі сльози.

– Так, – кажу я.

– Почнімо з синців. Хто тебе побив?

Вау-вау! Цей кокс вставляє. Я жива. Я непереможна. Це магія. Я можу літати. Мене так забрало, що, навіть якби весь будинок згорів разом зі мною, мені й тоді було би байдуже. То про що ми там говорили?

– Сальваторе, – відповідаю я.

Ну він типу побив мене. Це всього лише перебільшення. Я не брехуха, я винахідлива. Усе, що я кажу, – правда, як у тих відьом із «Макбет».

Я повертаюся до Ніно, так що моє стегно притискається до його. На мені «Вандербра» і півпляшечки «Міс Діор шері». Я закушую губу.

– Це він зробив, – кажу я.

– Сальваторе? Так, я чув це ім’я. Сусід, так? Він друг твого чоловіка? – питає Ніно.

Я замислююсь. Так довго, що аж підозріло.

– Ну вони були не зовсім друзі… – кажу я.

Я широко розплющую очі, сподіваючись, що Ніно прочитає між рядків. «Сальваторе вбив Амброджо та напав на його дружину».

– Чому він тебе побив? Він ревнував? – питає Ніно. – Сальваторе й Амброджо сварилися через тебе?

Звісно, чому ні. Я про це не подумала.

– Так, – схлипую я, потім дозволяю сльозам промовляти за мене, затуляючи обличчя руками. Мої плечі здригаються. Дихання збивається.

– Stronzo![110] – каже Ніно, зриваючись з канапи. – Цей figlio di puttana[111] вбив твого чоловіка, Бетто? Vaffanculo[112]. Stronzo!

Дивлюся на Ніно, який маячить туди-сюди по килиму. Його оббиті сталлю носки гупають і бахають, пальці всипані золотом і сріблом. Я нічого не кажу – просто спостерігаю.

– Я провчу цього підорського сучого сина. Професор був мені як брат.

Я киваю на знак розуміння.

– Брат!

– То що ти робитимеш? – питаю я. Я щиро сподіваюся, що він збирається його вбити.

– Я про це подбаю, – ричить він.

Ніно грюкає дверима. Двигун мінівена муркоче, коли він повільно виїжджає на дорогу.

Ну, це було просто. Раз, два, і готово. Мені це збіса подобається. Ніно розкішний і недооцінений. Чорна мамба або чорна вдова – невловна, похмура, вбивча, як сама смерть. Я запалюю собі святкову цигарку, видихаю дим у стелю. У Бет був би серцевий напад, якби вона побачила, що я тут палю. Вона змушувала Амброджо виходити на терасу. Але Бет немає. Як і Амброджо. Ха-ха! І вгадайте що? Сальво – наступний. Втоплюю шию в подушки, качаю головою з боку в бік. Кокс затуманює мій мозок, і губи розповзаються в усмішці.

* * *

Я сиджу тут уже кілька годин поспіль, спостерігаю, чекаю. Я влаштувалася на терасі й витріщаюся на дорогу. Це моя восьма цигарка. У роті смак похоронного багаття, але нікотин допомагає. Трохи. Принаймні я більше не тремчу. Я ковтаю вино «Неро д’Авола» просто з пляшки (вино набагато смачніше, коли