Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

— Один з твоїх колег його засік. Учора. Він ще й досі у місті.

— Якщо хтось із твоїх людей його знайшов, то чому не подбав про нього сам?

— Бо це твоя відповідальність. Твоя робота.

— Я не винен у ситуації, що склалася, — спокійно сказав Шепард. — Я від самого початку казав, що Андерсона краще не чіпати.

— Дивно. Ти маєш репутацію людини, що вміє рубати з плеча. Ти був такою людиною, коли ми познайомились.

— І досі є. Проте у вмінні рубати важливим елементом є здатність вчасно зупинитися. Достатньо було звільнити Андерсона з роботи. Не варто було втягувати в цю справу одного з Дев’ятки.

— Інші не в курсі. Потому як Джо Кренфілд оте все затіяв, без прибирання стало вже не обійтися. Мені наказано скоординувати процес. Що, чому і як — тобі, Шепарде, знати не треба.

— Облиш оцю зверхність. Я займався цим тоді, коли ти ще в підгузки пісялася.

— Мої вітання. Що з того?

— Те, що з часом знати стає конче необхідно.

— Але навіть як дізнаєшся, все одно робиш як звелено, еге ж? Така суть угоди.

Так, угода. З затоки налетів холодний вітер. Очі Шепарда стежили за машинами, що їхали туди й сюди вздовж Аляскінського віадуку. Віслюки, що біжать за морквиною світла від власних фар. У фантастичних романах з дитинства фігурували авто, що працювали самі, без втручання людини, їздили собі за встановленим заздалегідь маршрутом. Цікаво, скільки людей здогадалося, що те фантастичне майбутнє вже прийшло? І не треба машини, щоб бути його частиною.

— Ти мене непокоїш, — сказала Роза. — Чи все гаразд?

— Нормально.

— Вигляд у тебе так собі.

Шепард відвернувся від краєвиду затоки і глянув у її безжальні сірі очі.

— Зі мною все гаразд, Розо.

— Сподіваюся, що так. Бо не повідомити про проблеми було б з твого боку страшною дурістю.

— Що ти маєш для мене?

Роза простягнула йому папірець, на якому було щось написано.

— Цього разу жодних випадкових жертв. Одним словом, не провали справу.

Шепард повільно звів на неї очі й був задоволений, коли Роза трохи відсунулася назад. Також він відзначив — боковим зором — як за іншими столиками почали підводитися чоловіки й жінки, ніби для того, щоб її захистити. Наскільки ж високо піднялася твоя зірка, Розо?

— Не провалю, — пообіцяв він.

Інші розвіялися, лишивши Розу і Шепарда наодинці. Вони піднялися на парковий пагорб повз високі, тонкі тотемні стовпи, поставлені тут добродіями минулого, які гадки не мали — чи чхати хотіли, — що нічого подібного ані місцеві племена, ані взагалі корінні американці до появи білої людини і її залізних інструментів не робили; які вважали доцільним красти для міста стовпи — і ці, і той уславлений на Піонер-сквер — з індіанських поселень за тисячі миль звідси.

Майже дійшли до Вестерн-авеню, що позначала межу парку, коли Шепард зупинився. Час було дати справі хід.

— Є ще проблема, — недбало кинув він. — Можливо. В Орегоні зникла дівчинка.

— І?

— Я гадаю, вона одна з вас.

— Чого ти так вважаєш?

— Я її вистежив і поговорив. Вона абсолютно спантеличена. Якщо вона почне говорити з іншими, це може бути небезпечно. І вона втекла від мене.

— Як незграбно.

— Навколо були люди.

Роза звела брову.

— Дитина тікає з дому — і раптом нагоджуєшся ти, бо внюхав біду?

— Я давно у цій справі, Розо. Часом воно робиться саме так. Вони починають згадувати, і час ніби пришвидшується. Дитина з гарної родини, безпроблемна — і раптом зникає. Так само і з дорослими. Зникають з лиця землі. Всі вважають їх загиблими, убитими, жертвами наркотиків. Але так трапляється не завжди. Іноді вони з’являються знову — в іншому місці. Живі. Але якісь самі не свої.

Роза обдумала його слова.

— І?

— Я думаю, що вона у Сієтлі. Чи принаймні їде сюди. Вона вилаялася. Шепард знав, що негаразди в місті — це останнє, що треба цій жінці. Надто тепер.

— Ти сказав — час пришвидшується. Скільки їй років?

— Дев’ять.

— Дев'ять? — Роза не зводила з нього погляду. — Шепарде, ти знаєш про це щось іще і мені не кажеш?

— Я? — Шепард витримав її погляд, хоча це було нелегко. — Я служу, нічого більше.

— Убий її,— сказала Роза і пішла геть.

Шепард провів її очима і посміхнувся.

— Він не прийде.

— Не прийде — то не прийде, — озвався я.

Фішер похитав головою і відвернувся до вікна. Було кілька хвилин по восьмій. Ми сиділи у «Байронз» на першому поверсі Пайк-Плейс. Перетнувши наскрізь ринок, де здоровенні дядьки волають про рибу, опиняєшся у запиленій, з низькою стелею та тьмяним сонячним освітленням їдальні, яка ніяк не може визначитися з головною фішкою: поживна їжа чи міцні коктейлі. Втім, дехто з відвідувачів теж так і не визначився. Навколо острівця відкритої кухні за обшарпаним,