Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора з’єднати знову.

Поки мене з’єднували ще раз, я відчинив двері.

— Ніхто не відповідає, — пояснив. — Виклик повторюють.

Обличчя Кермана спохмурніло.

— Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.

— Ми доїдемо швидше, — пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.

Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.

Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.

— Її знайшли сьогодні опівдні, — гаркнув він мені у вухо, — вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.

— Вона перша з них не витримала, — зауважив я. — Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.

Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки дев’яносто дві милі на годину[32] і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож з’їхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.

Ми домчали до Оркід-сіті на п’ятнадцять хвилин раніше запланованого — і що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок п’ять хвилин!

Пола винаймала помешкання на Парковому бульварі — за сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.

Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.

Я відступив од дверей.

— А тепер навалімося разом, — запропонував я Керманові.

Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.

Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.

— Якщо той ще раз зателефонує — повідом йому номер Поли, — сказав Тріксі та повісив слухавку.

Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.

— Нам треба вирушити на «Дрім шіп», — сказав рішуче Керман. — І то негайно.

Я кивнув головою, погоджуючись.

— Та не переживай ти так! — заспокоїв.

— Якого дідька! — вигукнув Керман і вирушив до дверей. — Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!

— Заспокойся! — знову сказав я, не рухаючись. — Сядь і не метушися!

Керман рушив до мене.

— Ти що, здурів?

— А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? — спитав я, дивлячись на нього. — Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.

Керман зробив нетерплячий жест.

— Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!

— Стули пельку! — гаркнув я. — Випий чогось. Ти залишатимешся тут!

Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.

— Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, — зронив я. — Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє — але не раніше.

Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.

0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.

І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.

— Візьму, — сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.

— Меллою? — спитав чоловічий голос.

— Так!

— Це Шеррілл.

Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.

— Ваша дівчина у мене