Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

Це він може перевірити, зателефонувавши в Бюро розшуку зниклих безвісти Оркід-сіті. Також оповів йому, що зустрів на вулиці дівчину, яка втратила пам’ять, і що я привів її в помешкання своєї секретарки, а сам негайно всівся у машину й поїхав у Фріско[31], щоб привезти до неї батька.

Данніґан хотів знати, звідкіля мені відомо, що дівчина — донька Фрідлендера. Я оповів, що бачив детальний її опис у «Бюлетені зниклих безвісти» і запам’ятав його.

Кілька хвилин він похмуро дивився на мене, розмірковуючи, вірити мені, чи ні, а я у відповідь так само понуро оглядав його.

— Гадав, що ви щось краще вимислите, — нарешті озвався він.

Я продовжив свою розповідь, описуючи, як прибув у квартиру Фрідлендера, почув постріл, увірвався в помешкання і знайшов Фрідлендера на підлозі мертвим. А також виявив італійця, котрий намагався втекти. Я повідомив, що той стріляв у нас, а ми — в нього, і пред’явив Данніґанові наші дозволи на носіння зброї. Я припустив, що італієць був грабіжником. Ні, не думаю, що бачив його колись раніше, хоча це і ймовірно, бо всі «макаронники» для мене на одне лице.

Данніґан мав цілком слушне відчуття, що за цим всім криється набагато більше, ніж я розповідаю. Це чітко читалося на його квадратному обличчі. Він так і сказав.

Я ж відповів йому, що він читає забагато детективів, і запитав його, чи не можна мені вже їхати, бо вдома дуже багато роботи.

Але він почав усе зі самого початку, промацуючи мене, ставлячи безліч питань, і ми змарнували купу часу та, зрештою, скінчили тим, з чого почали. Вигляд у Данніґана був уперто-спантеличений, коли він сидів отак, дивлячись на мене. На моє щастя, «макаронник» таки поцупив у Фрідлендера гроші та золотий годинник — єдині цінні речі в помешканні, й це була ідеальна зачіпка для відповідного розслідування. Врешті-решт Данніґан таки вирішив нас відпустити.

— Можливо, це все-таки звичайне пограбування, — неохоче визнав він. — Якби тут не були замішані ви двоє, то це справді могла би бути квартирна крадіжка, але присутність у цій справі вас змушує мене замислитися.

Керман відповів, що якщо він перейматиметься такими дрібницями, то постаріє і вийде на пенсію ще до того, як займеться справді значущими справами.

— Нехай вас це не обходить, — кисло озвався Данніґан. — Уже не знаю, що з вами, хлопцями, не так, але тільки-но ви з’являєтеся в нашому місті, неодмінно починаються неприємності — причому саме в мене. Тримайтеся звідси подалі — в мене й без вас роботи по самі вуха.

Ми з Керманом ввічливо засміялися, потиснули Данніґанові руку, пообіцяли виконати прохання і радо полишили його.

Мовчали, аж поки не всілись у «бьюїк» і через міст Оук Бей не поїхали додому. Аж тоді Керман обережно сказав:

— Якщо колись той хлопець дізнається, що вбитий італієць був причетний до викрадення Стівенса, — боюся, він зробить усе, щоб ускладнити нам життя.

— А воно у нас і без того нелегке. Тепер ми добряче загрузли з Ейноною, — і я проїхав ще з милю, перш ніж сказав:

— Знаєш, це якась диявольськи заплутана справа. Мене не полишає відчуття, що хтось із усіх сил намагається приховати великого та жирного кота, аби той не виліз із мішка. Ми упустили щось дуже важливе. Увесь час шукаємо мішок, а не кота, а саме кіт — розгадка всієї цієї історії. Саме так. Усіх, хто хоч раз поглянув на таємничого кота, змусили замовкнути: Юдору Дрю, Джона Стівенса, медсестру Гарні; а ось тепер і Фрідлендера. Відчуваю, що Ейнона також знає цього кота. Нам конче потрібно відновити їй пам’ять — і то швидко.

— Якщо вона щось знає, то чому вони її не прикінчили — замість того, щоби тримати в божевільні? — запитав Керман.

— Це мене й хвилює. Досі всі з них помирали більш-менш випадково, за винятком Фрідлендера — той був убитий неприкрито. А це означає, що той хтось запанікував. І що Ейнона — у смертельній небезпеці.

Керман випростався.

— Гадаєш, вони спробують дістатися її?

— Так. Нам слід буде сховати її надійніше. Можливо, попросимо доктора Манселла помістити її в лос-анджелеську клініку, а я візьму в Крюґера кілька його здорованів для охорони.

— Боюся, що ти також начитався детективів, — зауважив Керман, косо дивлячись на мене.

Я гнав «бьюїк» із шаленою швидкістю, постійно розмірковуючи над смертю Фрідлендера, і чим більше думав, тим неспокійніше мені ставало.

Коли ми в’їхали в Сан-Лукас, я зупинився біля місцевої аптеки.

— А тепер що не так? — здивовано перепитав Керман.

— Хочу зателефонувати Полі,— пояснив я. — Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.

— Заспокойся, — сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований. — Твоя уява надто вже розгулялася.

— Сподіваюся, що причина саме така, — сказав я і попростував до телефонної будки.

Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.

— Поглянь-но!

І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.

Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:

«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»

— Купи це, — сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.

Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.

Вона повинна бути вдома — ми погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов