Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.

Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.

Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.

Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.

Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.

Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!

Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!

Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…

Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!

Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!

Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…

І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.

Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.

Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”

Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.

Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.

І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.

Лежачи на березі в спальному мішку, я намагався заснути, зосередитися на чомусь, але думки мої весь час поверталися то до тієї, то до тієї події минулих днів. Думчев лежав поруч і, за. звичкою, розмовляв сам з собою.

Вийшов немовби своєрідний діалог зі слів, які я вимовляв у думці, і з гучних, чітких слів Думчева. Я чув, як Думчев казав:

— Скільки втратили люди тільки тому, що не дивилися собі під ноги, не вивчали Країну Дрімучих Трав.

А я слухав і думав: “Якщо придивитись уважніше, то вся Країна Дрімучих Трав — суцільне безглуздя: інстинкти, інстинкти, інстинкти”.

Думчев. Найважче, коли людині з розумом бракує дисципліни розуму. Ось у чому біда мого гостя!

Я. Авжеж! Хіба я сам не розумію, що Думчеву треба заново написати щоденника? Але як його передати? Так! Адже сюди ще приходитимуть люди, шукатимуть мене. І можливо, можливо… Ні, писати щоденник треба дуже довго, а мене скоро вже покинуть шукати.

Думчев. Зовсім не страшно, коли гостя щось або хтось налякає в Країні Дрімучих Трав. Але я боюся, що він злякається свого переляку.

Я. Як дивно Думчев говорить, але зміст його слів мені зрозумілий. Ах, як мені хочеться сидіти з Думчевим на звичайних стільцях, пити міцний чай, слухати телефонні дзвінки, голос диктора і згадувати, тільки згадувати Країну Дрімучих Трав!

Думчев. Треба завтра-таки сказати гостеві: те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти.

Я. Про що там Сергій Сергійович каже? Адже обидві крупинки втрачено назавжди.

Думчев. Дослід, ще один дослід…

І тут я не стримався і, звертаючись до Думчева, голосно вигукнув:

— Сергію Сергійовичу, поясніть же, скажіть зрозуміло! Адже те, що я приніс, загублене?..

Повернувшись До мене, Думчев спокійно відповів:

— Не поспішайте! Завтра я ставлю дослід… Добраніч!

— На добраніч, Сергію Сергійовичу, — відповів я, нічого не зрозумівши, і перевернувся на другий бік.

Шумно котила річка Запізнілих Докорів свої хвилі, і неспокійно тремтів на її воді місячний промінь.

Я почав засинати, коли до мене в тиші ночі долинули слова Думчева: “Повітря збіглих хвилин…”

Що за дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”? Я прислухався. І ось Думчев знову проникливо і з великим хвилюванням повторив: “Повітря збіглих хвилин…”

— Сергію Сергійовичу, що за загадки? Що таке “повітря збіглих хвилин?”

Із-за хмари вийшов повний місяць, і видався він мені безмежно, безмежно далеким. Ніколи в житті я не бачив такого далекого місяця.

— Сергію Сергійовичу!

Думчев не відповів. Я підбіг, нахилився над ним. Він дихав рівно й тихо. Спав, немов дитя.

Я повернувся, вліз у мішок. Вранці треба спитати Думчева, як розуміти три дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”.

І заснув.

ПІДЗЕМНИЙ ХІД

Прокинувся я пізно. Ранок давно настав.

— Доброго ранку, Сергію Сергійовичу! — промовив я.

Ніхто не відповів. Я побачив,