Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

стояли досить близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.

Лікар знову кинув камінець у підвішене за кЬяька метрів від поверхні «черевце» й коли нічого не сталося, спершу оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який відразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.

В глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.

Скупу тінь давали тільки повненькі «черевця» рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись по змозі не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими кінчалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе непоясненну огиду.

Грунт під ногами був пористий, м’який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні «черевець», то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші — засохлі, зів’ялі, струхнявілі, і з них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м’який шум земного лісу, — здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж по рівнині. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками «черевця», й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.

Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів був відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підніс очі й застиг на місці.

Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля самісінької основи одного з «коконів», непорушно дивилося на нього — і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де знаходяться очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голопу чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий ізсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки на два метри вниз звисав товстезний чорний волос.

— Що там таке? — запитав Інженер, який саме підійшов до нього.

Лікар не відповів, й Інженер, звівши вгору очі, теж заціпенів.

— Чим він дивиться? — мимохіть вихопилося в нього, і він відступив на крок — таку огиду викликало до се;бе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоч він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони знаходяться.

— Ну й бридота! Тьху! — сплюнув позаду Хімік.

Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера й Лікаря, сховалися в них за спиною. Наскільки дозволяли пругкі стебла — Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився в світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.

І тут сталося таке…

Спершу люди побачили яскравий спалах, який на долю секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, що саме в цю мить кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас з цим створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, — тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи, блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля, ніг людей слимакоподібними рухами почали навсібіч розповзатися безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щобь сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше розповзання, скінчилося — останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, проворно вгризлися в грунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки в ніздрі людям ударив нестерпний, солодкуватий сморід.

— Це була якась колонія?.. — невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.

Решта підсліпувато мружилися — перед очима в них і досі кружляли чорні кола.

— E pluribus unum, — відповів Лікар, — чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латині, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби…

— Жахливий сморід, — озвався Фізик, — ходімо звідси геть.

— Ходімо, — погодився з ним Лікар.

Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:

— Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса…

— Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, — кинув Хімік.

— А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.

— Ох, та киньте ви вже цю свою дискусію — он там наче видно якийсь просвіт! — вигукнув Кібернетик. — І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?

Вдалині почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, грунт під ногами помітно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.

Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром у кілька десятків метрів. У ній росли восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної й здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, і від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висхлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в грунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер відразу ж спустився вниз крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, що дивилися в неї згори, вона видалася кратером — свідком якоїсь катастрофи.

— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, що стояв на краю западини й стежив за тим, як Інженер спершу підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх із місця.

— Залізо?! — крикнув Координатор.

— Ні! — відловів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.

За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли