Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

- випростався і спохмурнів Локарт. - Не забувай про здоровий глузд. Я б не продав і половини своїх книжок, якби люди не думали, що те все зробив саме я. Ніхто не читатиме про якогось там старого бридкого чаклуна з Вірменії, навіть якби він і справді врятував село від перевертнів. Уявіть собі, який жахливий вигляд він мав би на обкладинці. Жодного стилю в одязі. А та відьма, що вигнала бабу-ягу з Бендона, мала заячу губу. Ну що тут ще говорити?..

- То ви просто приписали собі те, що робили зовсім інші люди? - недовірливо запитав Гаррі.

- Гаррі, Гаррі, - нетерпляче похитав головою Локарт, - це аж ніяк не так просто. Над цим треба було попрацювати. Знайти усіх тих людей. Докладно розпитати їх, як вони все те зробили. Тоді наслати на них чари забуття, щоб вони те все забули. Чим-чим, але своїми чарами забуття я справді можу пишатися! Отож-то, Гаррі, на це пішло багато праці. Розумієш, це не просто підписування книжок і рекламні фотознімки! Якщо прагнеш слави, треба бути готовим до тривалої й тяжкої праці.

Він зачинив і позамикав валізи.

- Ну ось, - сказав він. - Думаю, це все... Угу... Лишилося тільки одне.

Локарт видобув свою чарівну паличку й повернувся до Рона й Гаррі:

- Мені страшенно шкода, хлоп'ята, але тепер я мушу наслати на вас чари забуття. Не хочу, щоб ви розбовкали мої таємниці. Тоді я не продам жодної своєї книжки...

Гаррі вчасно вихопив з кишені чарівну паличку. Не встиг Локарт підняти свою, як Гаррі закричав:

- Експеліармус!

Локарт, перечепившись об валізу, відлетів назад. Його чарівна паличка високо знялася в повітря; Рон зловив її і жбурнув у відчинене вікно.

- Ви самі винні, що професор Снейп навчив нас цього трюку! - розлючено мовив Гаррі, відпихаючи ногою Локартову валізу.

Локарт витріщився на нього, втративши рештки самовпевненості. Гаррі й далі націлявся в нього чарівною паличкою.

- Що ти від мене хочеш? - кволо запитав його Локарт. - Я не знаю, де Таємна кімната. Я нічим не можу допомогти.

- Вам пощастило, - порадував його Гаррі, рухом палички піднявши Локарта на ноги. - Бо ми, здається, знаємо, де вона. І знаємо, хто в ній. Ходімо.

Вони вивели Локарта з кабінету, а тоді спустилися найближчими сходами і пішли вздовж темного коридору, де на стіні - аж до дверей туалету Плаксивої Мірти - сяяли написи.

Локарта пустили наперед. Гаррі втішено дивився, як той тремтить.

Мірта сиділа в останній кабінці на бачку.

- О, це ти! - сказала вона, побачивши Гаррі. - Чого ти хочеш тепер?

- Запитати, як ти померла, - відповів Гаррі.

Мірта відразу разюче змінилася. Здавалося, її ще ніколи не запитували про такі приємні речі.

- О-о-ох, це було жахливо! - радісно протягла вона. - Це сталося саме тут. Я померла в оцій кабінці. Я дуже добре пам'ятаю це. Я сховалася, бо Олива Горнбі глузувала з моїх окулярів. Двері були зачинені, я плакала, а тоді почула, що зайшли якісь люди. Вони дуже кумедно розмовляли. Якоюсь незрозумілою мовою. Але найдужче мене обурило, що говорив хлопець. Тому я відчинила двері, хотіла сказати, щоб він забирався до свого туалету, а тоді... - Мірта поважно випнула груди, а її обличчя засяяло, - я померла.

- Але як? - запитав Гаррі.

- Не знаю, - тихенько відповіла Мірта. - Я тільки пам'ятаю двоє величезних жовтих очей. Усе моє тіло мовби застигло, а тоді я кудись попливла... - Вона замріяно глянула на Гаррі. - Потім я знову повернулася сюди... Знаєш, я вирішила позбиткуватися над Оливою Горнбі. О, вона таки пошкодувала, що насміхалася з моїх окулярів!..

- А де ти побачила ті очі? - поцікавився Гаррі.

- Десь там, - непевно показала Мірта на раковину навпроти своєї кабінки.

Гаррі й Рон підійшли туди. Локарт лишився ззаду, а його обличчя застигло в цілковитому жаху.

На перший погляд це була звичайна раковина. Вони уважно оглянули її з усіх боків, навіть труби під нею. Аж раптом Гаррі побачив - на одному з мідних кранів була зображена маленька змійка.

- Цей кран ніколи не працював, - весело сказала Мірта, коли Гаррі спробував його відкрутити.

- Гаррі, - порадив Рон, - скажи що-небудь. Парселмовою.

- Але ж я... - Гаррі замислився. Досі йому вдавалося говорити зміїною мовою тільки тоді, коли він опинявся перед справжньою змією. Він пильно глянув на зображення змії, намагаючись уявити, що вона справжня.

- Відчинися! - звелів він.

Допитливо глянув на Рона.

- Це наша мова, - зітхнув, похитавши головою, Рон.

Гаррі знову подивився на змійку, силкуючись повірити, що вона жива. Поворушив головою, і в мерехтливому сяйві свічки йому здалося, ніби й вона ворухнулася.

- Відчинися! - повторив він.

Але цього разу замість слів з нього вирвалося дивне сичання, кран засяяв сліпучо-білим світлом і почав відкручуватися. Наступної миті зарухалася раковина. Зненацька вона просто зникла, і на її місці відкрилася велика труба, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.

Гаррі почув, як охнув Рон, і повернувся до нього. Він уже вирішив, що робити.

- Я лізу туди, - сказав Гаррі.

Він не міг не полізти, надто тепер, коли знайдено вхід до Таємної кімнати і доки існує хоч найменший, найнеймовірніший шанс, що Джіні жива.

- Я з тобою, - додав Рон.

Запала тиша.

- Ну, я вам, мабуть, уже й не потрібен, - спробував усміхнутися Локарт, хоч то була тільки тінь його колишньої усмішки. - Тоді я...

Він уже взявся за дверну клямку, як Рон і Гаррі одночасно навели на нього чарівні палички.

- Підете першим! - крикнув Рон.

Блідий Локарт, який уже не мав своєї палички, поплентався до отвору.

- Хлоп'ята... - ледь чутно промимрив він, - хлоп'ята, яка вам з цього користь?

Гаррі штрикнув його в спину чарівною паличкою.

Локарт запхав ноги в трубу.

- Я справді не думаю, що... - почав він, але Рон штовхнув його, і Локарт зник з їхніх очей. Гаррі також не став зволікати. Обережно заліз у трубу а тоді відпустив руки.

Він полинув додолу якимось нескінченним, слизьким і темним жолобом. Бачив інші труби, що розходилися навсібіч, але жодна з них не була такою великою, як ця, що, звиваючись, круто опускалася донизу. Гаррі знав, що падає на таку глибину, якої не сягали навіть шкільні підвали. Він чув,