Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Та слухай-бо, — сказала вона нетерпляче. — Он іде моя мати… Мовчи, мовчи при ній.

Ввійшла стара Саперміллементе. Уленшпігель уважно подивився на неї.

«Пика — як дірявий ополоник, — подумав він, — очі холодні, облудні, замість усмішки гримаса, — нема що казати, приємна бабуся».

— Добривечір, паничику, добривечір, — мовила стара. — Я одержала гроші, доню, і добрі гроші від пана Егмонта за отой плащ, на якому вигаптувала для нього блазенський ковпак. Еге ж, паничу, блазенський ковпак, на злість Червоному псові[133].

— Кардиналові Гранвеллі? — запитав Уленшпігель.

— Атож, — підтвердила вона, — на злість Червоному псові. Кажуть, що він доносить королю про всі їхні заміри. Отож вони й хочуть його знищити. І добре зроблять, правда?

Уленшпігель мовчав.

— Ви напевне зустрічали їх на вулиці, вони одягнуті в камзоли й сірі opperstkleed'и, такі, як носить простолюд, з довгими рукавами та чернечими каптурами, а на всіх opperstkleed'ах вигаптувані блазенські ковпаки. Я вигаптувала їх не менше як двадцять сім та донька з п’ятнадцять. Червоний пес сказиться, як побачить ці ковпаки[134]. — А потім стала шепотіти на вухо Уленшпігелеві: — Я знаю, тепер вони надумали замінити ковпаки жмутом колосся на знак єдності. Так, так, вони хочуть повстати проти короля та інквізиції. Давно пора. Чи не так, паничу?

Уленшпігель і на це не відповів нічого.

— Ви, паничику приїжджий, ніби чимось засмучені? — запитала стара. — Наче в рот води набрали.

Уленшпігель, не мовивши ні слова, вийшов. Трохи згодом, щоб не забути, як п’ють, він зайшов у шинок, де грала музика. У шинку було повно чарколюбів, вони голосно говорили про короля, про ненависні укази, про інквізицію і червоного пса, мовляв, його давно треба було вигнати з країни. Тут Уленшпігель побачив і стару. Одягнута в лахміття, вона сиділа збоку біля столу над півквартою горілки і, здавалось, куняла. Довгенько вона так сиділа, потім, вийнявши тарілочку, стала обходити присутніх, прохаючи милостиню, особливо в тих, що були надто необережні в розмові.

І простаки, не шкодуючи, давали їй флорини, деньє, патари.

Уленшпігель, сподіваючись вивідати в дівчини те, чого йому не сказала стара Саперміллементе, вернувся швиденько знову до їхнього дому. Тепер дівчина вже не співала, а усміхнулась до нього і лукаво підморгнула, ніби даючи солодку обіцянку.

Раптом позад нього знову опинилася стара.

Побачивши її, Уленшпігель розсердився і, щоб позбутися її, кинувся бігти по вулиці, наче олень, з криком: «’Т brandt! 'T brandt!» — «Горить! Горить!» — аж поки не добіг до будинку пекаря Якоба Петерсона.

Вікна цього дому, засклені на німецький зразок, палали в призахідному промінні сонця. З комина бухкав густий дим, бо в пекарні саме топилася піч. Уленшпігель біг і без угаву кричав: «’Т brandt! ’Т brandt!» — «Горить! Горить!» Позбігалися люди і, побачивши червоні вікна і густий дим, теж закричали: «’Т brandt! ’Т brandt!» Сторож на дзвіниці собору засурмив у сурму, а дзвонар задзвонив на сполох. З галасом і свистом збіглися дітлахи.

Дзвін і сурма не переставали лунати. Стара Саперміллементе побігла й собі, підібравши спідницю.

Уленшпігель дивився їй вслід. Побачивши, що вона далеко, він вернувся і ввійшов до дівчини.

— Ти ще тут? — скрикнула вона. — Хіба ж там не горить?

— Там? Ні, — відповів Уленшпігель.

— А чому ж дзвонять на сполох?

— Вони самі не знають, що роблять, — відповів Уленшпігель.

— А чому тривожно лунає сурма, чому біжить народ?

— Дурнів на світі без ліку.

— То що ж там горить? — запитала вона.

— Горять твої очі, і палає моє серце, — відповів Уленшпігель і припав до її губів.

— Ти мене з’їси, — сказала вона.

— Я люблю вишні, — відповів він.

Вона подивилась на нього, сумно усміхнулась і раптом заплакала.

— Не приходь сюди більше, — мовила, — ти гез, ворог папи, не приходь більше…

— Твоя мати…

— Атож, — перебила вона, почервонівши. — Чи знаєш ти, де вона зараз? Підслуховує на пожежі. А знаєш, куди піде потім? До Червоного пса виказати йому все, що почула, щоб мав роботу герцог, який незабаром приїде. Тікай, Уленшпігелю, я тебе врятую, тікай. Ще раз поцілуй мене і не приходь більше. Красунчику мій! Ти бачиш: я плачу. Ні, ні, йди, йди!

— Славна ти дівчина, — сказав він, стискаючи її в обіймах.

— Я не завжди була така, — сказала вона.

— Отже, ті співи, те причаровування суджених…

— Атож, — відповіла вона. — Мати моя так вимагала. Але тебе я врятую, бо я тебе покохала. Тепер я буду й інших рятувати на спомин про тебе, мій коханий. Коли ти будеш далеко, чи згадає твоє серце про дівчину, що розкаялась? Поцілуй мене, коханий. Вона вже не посилатиме більше за гроші своїх жертв на вогнище. Тепер іди. Ні, побудь ще трохи. Яка ніжна твоя рука! Дивись! Я цілую твою руку: це знак покори, ти мій пан. Слухай, стань ближче й мовчи! Сьогодні зібрались у нас лихі люди: якісь злодії, шахраї, а між ними один італієць. Мати покликала їх до оцієї кімнати, мені наказала вийти, зачинила двері. Я чула тільки окремі слова: «кам’яне розп’яття», «Боргергутська брама», «процесія», «Антверпен», «Собор Богоматері», приглушений сміх, брязкіт флоринів, що їх лічили на столі… Тікай! Мати йде! Тікай, мій милий! Не згадуй мене лихом. Тікай…

Уленшпігель побіг, як вона йому сказала, до корчми «Старий півень», in den Ouden Наеп, і застав там Ламме, який сумно жував ковбасу й допивав сьомий кухоль лувенського peterman’a.

І Ламме мусив тікати разом з ним, незважаючи на своє черево.

9

Бігли вони щодуху обидва аж до вулиці Ейкенстраат, і там Уленшпігель знайшов злісний пасквіль на Бредероде. З цим пасквілем він і подався просто до нього.

— Я той добрий фламандець, вельможний пане, і той королівський шпигун, якому ви так добре наскубли вуха, а потім почастували таким чудовим глінтвейном. Я приніс вам славний памфлетик, в якому вас, між іншим, обвинувачують у тому, що ви титулуєте себе, як король, графом Голландським. Він щойно вийшов з друкарні Яна Брехливого, що мешкає на Гультяйській набережній в Злодійському завулку.

Бредероде, сміючись, відповів йому:

— Я звелю тебе дві години бити батогом, якщо не скажеш, хто справді написав цей пасквіль.

— Вельможний пане, — відповів Уленшпігель, — воля ваша, хоч два роки бийте, а не примусите мій зад сказати того, чого не знає мій рот.

І він пішов, отримавши, проте, флорина за труди.

10

У червні, місяці троянд, по всій країні фландрській почалася проповідь євангельського вчення.

Прихильники оновлення християнської церкви проповідували по всіх усюдах[135]: в полях і садах, на пригорках, де тварини рятуються від повені,