Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

І Ламме кивав головою на знак цілковитої згоди.

Бредероде пильно оглянув Уленшпігеля своїм гострим поглядом і усміхнувся, побачивши в його обличчі щирість.

— Якщо ти не шпигун короля Філіппа, — сказав він, — то ти добрий фламандець, і я тебе винагороджу за те і за друге.

Він повів його до буфетної, а дорогою так скубнув за вухо, що аж кров бризнула.

— Це тобі за шпигуна, — сказав він.

Уленшпігель ні пари з уст.

— А принеси-но, — звернувся він до служника, — дзбан глінтвейну.

Служник приніс дзбан із запахущим вином і великий келих.

— Пий, — сказав Бредероде, — це для доброго фламандця.

— Ах, добрий фламандцю, — сказав Уленшпігель, — твоя мова — як це вино запахуща. Святі в раю не говорять такою мовою.

Потім, випивши половину келиха, він передав решту Ламме.

— А це ж що за товстун, — запитав Бредероде, — який ні за що ні про що отримує нагороду?

— Це мій друг Ламме, — відповів Уленшпігель, — який щоразу, коли п’є глінтвейн, гадає, ніби ось-ось знайде свою дружину.

— Атож, — озвався Ламме, з насолодою тягнучи вино з келиха.

— А куди ж ви тепер прямуєте? — запитав Бредероде.

— Ми йдемо, — відповів Уленшпігель, — шукати Сімох, які врятують землю фландрську.

— А хто ж вони такі? — запитав Бредероде.

— Як знайду їх, то тоді й скажу, — відповів Уленшпігель.

Та Ламме, веселенький від випивки, сказав:

— Тілю, ходімо шукати на місяці мою жінку.

— Скажи, щоб поставили драбину, — відповів Уленшпігель.

Був травень, зелений травень, і Уленшпігель сказав до Ламме:

— Ось і прекрасний травень! Синіє чисте небо, радіють ластівки, рожево набубнявіли від соку бруньки на деревах, земля від любові мліє. Саме пора вішати й палити за віру. Вони вже тут, славні, добренькі інквізитори. Які благородні обличчя! Вони мають право карати, ганьбити, віддавати до рук світського суду, виправляти у своїх в’язницях, — прекрасний місяць травень! — кидати в тюрми, провадити процеси, не додержуючись законів, палити, вішати, стинати голови, закопувати живими в землю жінок і дівчат. Зяблики співають на деревах. Славні інквізитори гострять зуби на багатих. Бо король же їхній спадкоємець. Гей, дівчата, танцюйте на луках під звуки скрипок і сопілок. О прекрасний травень!

Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля.

— Ходімо, — звернувся він до Ламме. — Щасливий той, хто в ці чорні дні збереже серце чисте і високо триматиме свій меч.

8

Одного серпневого дня йшов Уленшпігель по вулиці Фландрській у Брюсселі повз будинок Яна Саперміллементе, так прозваного через те, що його дідусь по батькові, як, бувало, розгнівається, то й лається цим словом, щоб не вивергати хули на священне ім’я Господнє. Той Саперміллементе був великим майстром гаптувального ремесла. Однак він давно оглух та осліп від пияцтва, і замість нього гаптувала сеньйорам камзоли, плащі, пантофлі його жінка, стара, злюща відьма, а вродлива донька допомагала їй у цій вигідній роботі.

Отож перед вечором, йдучи повз той будинок, Уленшпігель побачив у вікні дівчину і почув її спів:

Милий серпню, ти скажи,

Хто мій буде наречений?

Милий серпню, розкажи!

— А хоч би й я! — гукнув Уленшпігель.

— Ти? — запитала вона. — А підійди-но ближче, я подивлюся на тебе.

А він їй:

— А чого ж це ти в серпні співаєш про те, про що дівчата в Брабанті співають наприкінці лютого?

— Це тому, — сказала вона, — що їм лише один місяць дає женихів, а мені всі дванадцять. І ось наприкінці кожного місяця, не опівночі, а за шість годин до півночі я схоплююся з ліжка, ступаю три кроки спиною наперед до вікна і співаю те, що ти чув. А потім, знову ж таки спиною наперед, ступаю три кроки до постелі, і так до півночі, а опівночі лягаю спати в надії, що мені присниться суджений. Та місяці, милі жартівники, такі погані, посилають мені уві сні не одного судженого, а дванадцять одразу. Як хочеш — будь тринадцятим.

— Інші приревнують, — відповів Улепшпігель. — Ти співала також і про «звільнення». Про яке ж це?

Дівчина, зашарівшись, відповіла:

— Атож, співала й про «звільнення», бо знаю, чого хочу.

— Я також знаю і несу тобі його, — мовив Уленшпігель.

— Е, зачекай трохи, — сказала вона, усміхнувшись і показавши свої білі зубки.

— Нашо ж чекати? — відповів Уленшпігель. — Ще, бува, на голову будинок звалиться, ураган скине в рівчак, скажений пес укусить за ногу. Ні, я чекати не можу.

— Я ще дуже молода, — сказала вона, — і співаю про наречених, бо такий звичай.

Уленшпігель подумав: «Коли брабантські дівчата викликають наречених на початку березня, то чого ж це вона викликає їх у жнива?» І в нього виникла підозра до неї.

А вона знову сказала усміхаючись:

— Я ж іще дуже молода і викликаю наречених, бо такий звичай.

— То хіба чекатимеш, поки постарієш? — запитав Уленшпігель. — Це погана рахуба. Я ніколи не бачив такої круглої шийки, таких білих персів, фламандських персів, повних доброго молока, яким вигодовують хоробрих молодців.

— Повних? — перепитала вона. — Поки що ні. Ти дуже поквапився, мандрівцю.

— Чекатимеш? — повторив Уленшпігель. — Поки в мене повипадають усі зуби і нічим буде тебе з’їсти живцем, кохана. Ти не відповідаєш, тільки усміхаються твої карі очі та вишневі уста.

Дівчина грайливо подивилася на нього і відповіла:

— Чи не закохався ти в мене так швидко? Хто ти й що робиш? Ти гез чи багатий?

— Гез, — сказав він, — але одразу стану багатим, як віддаси мені себе, красуне.

Вона відповіла:

— Не про те річ. До церкви ходиш? Ти добрий християнин? Де живеш? Чи насмілишся сказати, що ти справжній гез — із тих, що не визнають королівських указів та інквізиції?

Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля, і він сказав:

— Так, я гез і хотів би віддати на поживу хробакам усіх гнобителів Нідерландів. Чого так перелякано дивишся на мене? В моїх грудях палає вогонь кохання до тебе, моя мила, вогонь юності. Його запалив сам Господь Бог, він палатиме, як сонце, поки не згасне. Але й вогонь помсти, що горить у моєму серці, теж запалив Господь Бог. Забряжчать мечі, запалають вогнища, спалахнуть пожежі, буде спустошення, війна і загибель катів.

— Ти гарний, — сказала вона сумно, цілуючи його в обидві щоки, — але краще мовчи.

— А чого ти плачеш? — запитав він.

— Треба завжди бути обережним і тут, і всюди, — мовила вона.

— Хіба ці стіни мають вуха? — запитав Уленшпігель.

— Тут тільки мої, — відповіла вона.

— Твої вушка створив Амур. Я затулю їх поцілунками.

— Слухай, баламуте, що кажу я.

— А в чім річ? Що ти маєш