Люко Дашвар - Мати все

— На Троєщину!

За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів — упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить — заупокійне видовище.

— Почім нині? — Показав на троянди.

— Двадцятка!

— Круто!

— А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! — торохтіла молодичка в лижному костюмі.

— П'ять троянд! Сам виберу! — Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», — подумав.

Стасова мама не чекала на сина.

— І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!

Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати — зайве, однаково ніхто не зрозуміє.

— Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати. Ти… будь здоровою… Не хворій.

— А в мене тебе і пригостити нема чим…

Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері — не згадав. Дзвонити — дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»

— У мене, мамо, подарунок тобі простий.

— Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?

— Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! — Стас поклав на мамину долоню п'ятсот гривень.

Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.

— Чобітки куплю…

Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик — не дихнути.

— Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! — Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. — Я ще заїду. Заїду!

Вискочив, виматюкався — ну йолоп! — озирнувся і раптом повернув до сусіднього під'їзду.

— Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?

Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.

— Гей, сусідко! Ти чого? — Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. — Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…

— Завтра Восьме березня, — Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.

— І що?

— Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.

Стас почервонів, застібнув штани, мовчки пішов геть. Вийшов з Інчиного під'їзду, знов забіг до матері, мовчки витяг із вази п'ять червоних троянд і тільки встиг пробурчати:

— Я тобі завтра ще кращі привезу, мамо!

Інка так і сиділа на дивані.

— Інко… Зі святом…

Стас поклав квіти Інці на коліна. Зі стебла стікала вода, капала на Інчину спідницю. Вона звела очі вгору — теж вода…

— З чого б це? — прошепотіла сумно.

— Таж свято…

— Зі святом коханих жінок вітають. Близьких. Дорогих, а я…

— А ти… Ти — моя перша жінка. Я ніколи… Ніколи не забуду тебе. Ти — назавжди. Усі інші — після тебе! Тільки після тебе, а ти… я тобі дякую за все, Інко. Ти вже… кидай трахатися аби з ким, чи як?

— І з тобою?

— І зі мною. Піду я. Вибач.

Стас вискочив на вулицю, як ошпарений. Скільки ж жінок він викреслив зі свого життя в останні чотири роки. Мама… Інка… Сестри. Дружини братів, племінниці. Та й Іветта. І Ангеліна. І мала Платонова дружина… Їх би теж привітати.

Широкі жести — завжди приємні серцю вчинки. Аби не шкодувати. Стас дістався до центру, купив сто білих троянд — чистий аркуш, усе спочатку, вибачте, не повториться. Ледь до квартири допер. Налив води у два пластикові відра, поставив посеред вітальні, опустив у відра квіти — отак хай і стоять. Ліда повернеться, губку закусить: «Це все мені?». А він скаже: «Ні. Тобі — весь я. А це від нас…» Вона зрозуміє.

Глянув на квіти. Мало! Побіг у місто. Купував усе підряд: шоколад, парфуми, якісь скатертини лляні, м'які іграшки… От сюрприз! Він поскидає увесь цей дріб'язок до мішка, квіти в руки — і за маршрутом. Хто який подарунок із мішка витягне — те й отримає. Добре, що на вулиці мете, як у січні. Березнева згадка про новорічні свята, хай би вони згоріли! Заспокоївся надвечір. Зателефонував Ліді.

— Лідо? Де ти й досі?

— Вже їду, — відповіла дружина.

Повернулася похмурою, спантеличеною. Ковзнула оком по величезних оберемках квітів, мішку, що стояв посеред вітальні.

— Це ж… не мені?

Стас підхопив дружину на руки, закружляв по кімнаті.

— Тобі! Кому ж ще?

— Мені?

— У нас не було Нового року. Його зіпсував я. Вибач. У нас сьогодні Новий рік. Нові мрії. Загадуй бажання!

Говорив і дивувався. Правда поперла. То все Інка. Щось таке в душі розворушила — хоч стріляйся! А й краще по правді. Однаково себе картає. Хай вона знає! Вона зрозуміє. І відтепер теж… ніколи не збреше йому. Не приховає нічого. Не злукавить.

— Загадала!

— Я люблю тебе…

— Це… це неймовірно, — вона всміхнулася так наївно і зворушливо, що Дезінфікатор мало не розплакався. Подякував парадоксальній логіці цього дня, от захотів сюрприз — і є! Усадив Ліду на диван, підтягнув до неї мішок.

— Заплющуй очі і витягуй подарунок!

— Там тільки один мій?

Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.

— Що, Лідо? Як у дитинстві?

Вона завмерла, зашарілася.

— Ні, — прошепотіла. — А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.

— А що, як у неї алергія?

— Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!

Стас обійняв дружину.

— Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?

— Завтра ще до нього поїду…

— Я з тобою.

— Ні! Зайве.

Стас напружився, зазирнув дружині в очі.

— Лідо, — сказав жорстко. — Між нами повинна бути тільки правда. Інакше — кранти! Що ти від мене приховуєш?

Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:

— Я не люблю порно, Стасику…

Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні — вітати. Ліда дивувалася — навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором'язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.

— Якраз на вечерю встигли! — зраділа Ангеліна.

Стас умить обвішав її шаликами.

— Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…

— Оце догодив! Оце догодив! — сяяла нянька. — А я — з порожніми руками.

— Годуйте! Годуйте, і будете прощені, — сміявся Стас.

До вітальні посунув.

— Іветто