Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Йому пригадалось, як приємно бувало, коли люди показували в його бік, вдивлялися чи й говорили про нього. А тепер йому прикро було раз у раз чути своє ім’я. І чи не найбільшою принадою того невеличкого сільця, куди він так часто їздив останніми тижнями, було саме те, що там ніхто його не знав. Доріан не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила йому. Та коли він зізнався їй, що раніше був страшенно зіпсутим, вона тільки засміялася й відказала, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який у неї сміх — неначе пташка співає! І яка вона чарівна у своїй простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона нічого не знала в житті, але вона мала все те, що він утратив.

Прийшовши додому, Доріан побачив, що камердинер і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам ліг на канапу в бібліотеці і задумався про те, що казав йому сьогодні лорд Генрі.

Чи й справді воно так, що людина навіть при всьому бажанні не може змінитись? Доріана враз опосіла пронизлива туга за незаплямованою чистотою своєї юності, блідо-рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан усвідомлював, що забруднив себе ганьбою, що спаплюжив душу і дав потворну поживу своїй уяві, що його вплив згубно діяв на інших і що це давало йому жорстоку насолоду. Він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його життя було найчистіше, і так же багато від нього сподівалось — а він покрив його безчестям… Але невже цього не можна виправити? Невже йому не лишилося навіть надії?

О навіщо в ту страхітливу мить гордощів та шалу вихопилося в нього те фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямований блиск вічної молодості! У ту мить він погубив своє життя. Краще б кожен його гріх призводив до швидкого й безпомильного покарання. Кара очищує душу. Не «прости нам провини наші», а «покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, а білорукі купідони на ньому ще й досі пустотливо всміхалися. Доріан узяв дзеркало до рук — як тієї жахливої ночі, коли він уперше завважив зміну в портреті, — і втупив у його гладінь невидющий, затуманений від сліз погляд. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими ідолопоклонними словами: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви — зроблені із золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу». Ці слова постали в Доріановій пам’яті, і він знову й знову подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні скалки. Ця врода його й погубила — його врода і вічна молодість, яку він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б чисте й непоганьблене. Краса виявилась лише маскою, а молодість — глумом. Та й зрештою — що таке молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв і нездорових помислів. Навіщо йому були її шати? Так, молодість погубила його!

Ні, краще дати спокій минулому. Його ніяк уже не зміниш. Про себе, про власне майбутнє — ось про що він має подумати. Джеймс Вейн лежить у безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел однієї ночі застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому проти його волі. Збуджені пересуди про зникнення Безіла Голворда незабаром ущухнуть — до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його — смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче йому пекло. Безіл намалював портрета, який скалічив його життя, і він не міг йому цього пробачити. Адже саме той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому купу неможливих речей, і він їх навіть терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Алан Кемпбел? Він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. То до чого ж тут він, Доріан?

Нове життя! Ось чого він зараз жадав, ось до чого прагнув. Ба навіть запевняв себе, що вже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він почне жити чесно.

Згадавши про Гетті Мертон, він раптом подумав: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? О, мабуть, портрет уже не такий відразливий, як був. І якщо його життя стане чистим від гріхів, то, можливо, й з обличчя на полотні теж зітруться всі сліди злочинних пристрастей… А що, як ці сліди уже щезли?.. Треба піти подивитись.

Доріан узяв зі столу лампу і тихцем подався сходами нагору. Коли він відмикав двері, радісна усмішка засвітилася на його дивовижно юному обличчі і завмерла на устах. Так, він стане іншою людиною, і той мерзенний портрет, який доводиться ховати від усіх, не буде більше тримати його в страху. Він відчував, що той жахливий тягар уже не тисне йому на душу.

Спокійно ступаючи, він увійшов досередини, замкнув своїм звичаєм двері і стягнув з портрета пурпурове покривало. Крик обурення й болю вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив — хіба тільки в очах з’явилося щось підступне і рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був такий самий відразливий — навіть ще відразливіший, якщо це взагалі можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більше скидаючись на щойно пролиту кров. Доріана пройняв дрож. Невже лиш марнослав’я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи тільки жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи просте бажання похизуватись, яке часом штовхає нас на вчинки, благородніші за нас самих? А чи все це разом? Але чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, немов якась жахлива хвороба… Кров була й на ногах портрета — чи не скрапувала вона з руки? Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на