Петро Йосипович Панч - Без козиря

що патрони не врятують, бо його мають право вважати за зрадника. Більше йому в хлівці ні над чим було ворожити, і він, спотикаючись об якесь шкільне начиння, виліз на світ. З півночі прогриміли після тиші перші постріли. Схопивши котушку з дротом, яку він покинув під хлівцем, Курибіда прожогом кинувся на порожню вулицю. На ґанку школи стояв з рудим песиком, напевно, учитель. Побачивши солдата, здивовано витріщив очі і, мабуть догадавшись, гукнув:

— Зоставайся, дурню, он червоні вже!

У кінці вулиці клубками здіймалася курява. Курибіда, гнаний страхом, перехопився через паркан і городами та садками щодуху побіг навздогін за білими.

На порозі смерті

У штабі полку, крім уже сивого полковника, сидів ще рудий капітан. Можливо, це був той самий начальник контррозвідки, який доводився Павлюкові рідним дядьком, тому Курибіда намагався не пропустити з їхньої розмови жодного слова. Капітан був веселий і розважав полковника спочатку анекдотами, потім спитав:

— А ви чули, пане полковнику, про бій Тамбовського полку з партизанами?

— Дещо чув.

— А про те, як невдаха Мирський позбувся свого грузовика, а разом з ним і фельдфебеля?

— Цього не чув! Розкажіть, будь ласка. — Полковник прибрав зручної пози. — Щось Мирському не везе.

— Пренеприємна історія, пане полковнику. Очей тепер не може показати.

«Історія», про яку розповідав рудий капітан, трапилась зразу ж після бою з Калинівським партизанським загоном. Полковник Мирський, довідавшись, що партизани намагаються з'єднатися з Червоною армією саме в розташуванні його полку, не чекаючи на результати бою, подзвонив до штабу бригади і впевнено сказав: «Чекайте на ранок цікавих новин!»

І що далі розповідав капітан про злощасну пригоду з Мирським, то більше сміявся полковник, але почувши ще раз в подробицях про з'єднання партизанів із Червоною армією, посуворішав:

— Виходить, що й цілу роту ще втратив! Шкода, що не впіймали цього бандита. Як його — Байда? Стільки неприємностей наробив полковникові Мирському.

— Він і державну варту обеззброїв у минулому році, — вставив Курибіда, який сидів у кутку біля телефонів.

Капітан здивовано озирнувся на несподіваний голос.

— Хто?

— Цей самий Гордій Байда, пане капітане.

— А ти що, знаєш його, чи що?

— Я був саме тоді на їхній шахті.

— Він що, офіцер? Стань як слід, коли з тобою розмовляє старший!

Курибіда виструнчився і вже дерев'яним голосом затарабанив:

— Нікак нєт, пане капітане! Гордій Байда був тільки вибійником на Калинівській шахті.

— Ну й брешеш. Звідкіля тоді в нього таке знання військової стратегії?

— Не можу знать, пане капітане! Я його сам бачив… — Курибіда загнувся й почервонів.

Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:

— Ну, я слухаю!

— І сина його знаю, Ілька.

— Кажуть, син його, — вставив полковник, — ніби комісаром у більшовиків?

— Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.

— Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?

Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.

Полковник покрутив головою:

— Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?

Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.

— Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.

— Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?

— Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.

— Як же це він так? Бойовий командир!

— Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…

Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.

— Інтересно, що ж далі?

Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.

— А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні — і пасаж: за дверима стоїть інженер.

— Муж?

— Законний, пане полковнику.

— А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?

— Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: «Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?» В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.

— Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?

Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?

— Дозвольте сюди його привести?

Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:

— Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.

— Ну то ведіть його…

До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.

Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:

— Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?

Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:

— Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?

— Будь ласка. При ньому були якісь документи?

Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.

— Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.

Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.

— Може, ти сам скажеш, як прозиваєшся?

— Ілько… Баканов, — відповів захриплим голосом.

Телефоніст Курибіда після першого слова смикнувся вперед,