Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

сценарію. – Они же поубивают друг друга. Это же нарушение общественного порядка на территории района, – копнув з усією злістю перший секретар начальника районної міліції.

Той ще такої бійки в районі не бачив, але почав стріляти. У повітря. Войовничим атеїстам його пальба по горобцях була по цимбалах. Вони колошматились в улюбленому занятті корчагінського племені – у пошуку ворога народу. Діяли за принципом: якщо не знайдемо, то хоча б розігріємося.

– Мы сами не возьмем общественно-политическую ситуацию под контроль, товарищ полковник, – Тропченко дивився благальними очима на командира київського спецназу, як на спасителя. – Вы же еще оцепление не сняли?

– Ты что, дед, вообще чокнулся! – гаркнув на керівника району й ветерана війни кагебіст. – Стрелять прикажешь по твоим атеистам? И пока я приведу войска, здесь никого в живых не останется.

– Товариші учасники семінару! – втрутився в ситуацію Микола Петрович, секретар обласного комітету партії, викрикуючи в мегафон і йдучи на ходу у маси.

Але в суцільному гаркоті його керівний голос партійного вожака був такий тихий, наче він у бочку пірнув. Його спроба вгамувати ближчих завершилася сумно: кремезний комсомолець, якого він сіпнув за плече, розвернувся й затопив зі всього розмаху секретарю обкому в мордяку!

І раптом почувся справжній гавкіт. Не партійний, а натуральний. Собачий. Чи то псів було більше, ніж атеїстів, чи злість їхня переважала людську, але їхня звукова канонада враз запанувала над умами й серцями червоних виїзних семінаристів. Коли ж услід за тисячоголосим гавканням з-за парканів прилеглих вулиць показалися пси з висолопленими язиками, із комсомольців почала спадати братовбивча екстаза.

Розлюченому собацюрі, як-от однодумцю по партії й комсомолу, в морду не даси. Кулацюру відкусить, тварюка невихована. От що раптом подумалося в десятках ідейно загартованих головах войовничих атеїстів.

Собак справді була ціла хмара, і вони мчали невблаганно, як торпеди.

Що робить комсомолець перед очима смертельної небезпеки? Правильно: лізе на дерево. Але трагедія була в тому, що у Кедрівці на весь обласний атеїстичний актив дерев не вистачало. Тим часом собаки брали семінар в «оцеплєніє». На відміну від кагебешного тюхтія, їхній командир спецназу керував бездоганно. Кільце стискалося. Собаки, збиті в зграю, уже нічим не відрізняються від своїх пращурів-вовків. Виконання персонального завдання товариша Хрущова враз опинилося під загрозою зриву. Учасники семінару в лічені секунди звільнили майдан. Посередині залишився тільки товариш Ленін. І вони накинулися на нього.

Собаки – на вождя. Звірі оточили Ілліча звідусіль і своєю тваринною мовою виговорювали йому все, що він заслужив. Видко, нагрішив він немало, коли повстанці фауни на таких децибелах виголошували йому вирок. Собаки вили наввипередки один перед одним. Єдиний випадок свободи слова у Радянському Союзі многоголосо звучав на повні груди і на усі зуби – по-звірячому демократично.

Керівництво притиснулося до церковної стіни й боязко зиркало в бік вождя. Леніну ленінці допомогти не могли, бо за першої спроби опинялися перед загрозою порваних керівних райтків, – і то в кращому випадку. А то й пошматованих керівних сідниць… Перший секретар райкому вдруге не ризикнув апелювати до силового блоку. Собаче повстання можна було б розстріляти, визволивши вождя, але хто віддасть таку команду? Курям на сміх. Поїхали з самого Києва ловити повстанську армію, а ліквідували собачу зграю!

А собаки не просто дерли зі всієї сили горло, а кружляли довкруж бронзового боввана, цілячи, щоб куснути вождя. На щастя, увічнений у металі ідол був їм не по зубах.

Ідол, що мав замінити Бога на землі, перебував у стані торжества. Довкруж нього на одній шостій Землі злітали у повітря тисячі споконвічних християнських храмів, а пам’ятники йому множилися так само тисячократно по містах і селах понівеченої дияволом земної суші. Ніколи й ніде за сорок тисяч літ, відколи люди тиняються по цій землі, нікому вони не ставили стільки пам’ятників, як цьому калмицькому єврею. Сотні тисяч отаких самих залізних стовбуряк по всьому світу. То був сказ людський, на який кинули гавкіт собаки: в обстановці монолітної єдності партії та народу й торжества ідей марксизму-ленінізму лаяти на Володимира Ілліча могли тільки вони.

Всьому народу на радість, нагавкавшись досхочу, вони за якоюсь невидимою вказівкою підібгали хвости й так само стрімголов, як і з’явились, помчали геть. І тільки тоді до вождя підступили першими доблесні воїни озброєного загону партії – непримиримі до ворогів пролетаріату дзержинці. Напад собак вивів їх з ідейної рівноваги. Прямого зв’язку не було, але, може, вони гавкали на нього за те, що він гавкав на Бога, якого вони скидали сьогодні горілиць?

Тут були лише переконані іскрівці, але якесь таке верзіння лізло в голови.

Полковник спецназу тим часом звернув увагу на те, що якось неприродно вилискував Ілліч на літньому сонці. Від нього тхнуло різко і так само невідомою гамою гидот. Після уважнішого розгляду металевого тіла було зроблено висновок, що пам’ятник замазано бактеріологічним матеріалом невідомого спецслужбам походження. Мазки з тіла Леніна тут же було відправлено на експертизу.

А тим часом комсомольці злазили з дерев. Свято тривало.

Самоплатов сидів за ґратами в бандерівській столиці. І посадив його Микита, перший секретар ЦК КПРС, а не командувач Української повстанської армії Шухевич…

То була його остання зустріч зі Сталіним. Вождь усіх апаратних ігор усіх часів і народів ніколи не порушував правила гри. Чекістський кілер-терорист № 1 може знищувати тільки чергового ворога № 1 Радянського Союзу. Вищий пілотаж – це, отже, топ-ліга. І таким першим номером серед ворогів СРСР у другій половині сорокових років був командир армії українських повстанців, яку Сталін не міг здолати уже на восьмий рік після того, як подолав Гітлера.

Прийом у Сталіна значив – Шухевич як загроза стоїть на одному рівні з Троцьким і Коновальцем – у першому ряду ворогів Радянського Союзу, які підлягають ліквідації особливими засобами спецслужб. Майстер провокацій найвищого світового рівня повинен був показати свій клас у Галичині.

У приймальні Сталіна його чекав Хрущов. На відміну від вождя, що залізно ступав по кремлівському кабінету, Микита аж трусився зі злості й нетерплячки. Весь потенціал ненависті московської верхівки до західноукраїнського руху опору фокусувався у його імпульсивному нутрі. Він викладав терористу обриси загальнополітичної ситуації, з якої політичний кілер вичленив головне: повстанська армія як істинно селянський рух спирається на тих самих селян, на народну підтримку. Позбавити її цієї підтримки – значить вибити з-під вершника коня, на якому він мчить.

Уже в кабінеті Хрущов принишк, бо знав: те, що Західна Україна лише де-юре є територією СРСР, а де-факто підкоряється не Кремлю, а лісовим та емігрантським націоналістичним провідникам, – це,