Світлана Талан - Оголений нерв

будуть бити пляшки й з’ясовувати стосунки. Тому я завжди ненавиділа такі масові гуляння, які не можна було назвати святом.

— Масова п’янка? — посміхнувся Гена. — На десерт — масові бійки.

— Так. На жаль, — зітхнула Настя. — А зараз, уяви собі, я згодна терпіти і крики за вікном, і гепання ударників, і навіть бійки. Якби зараз було святкування на площі, то вже не потерпала б від надмірного галасу і пішла б туди, злилася б з натовпом в одне ціле, була б розкутою, можливо, навіть напідпитку, аби лише не жити в такій нервовій напрузі, в очікуванні чогось жахливого, невідомого. Нехай би було так, як раніше, ніж як є тепер, коли нема свята, не буде випускного балу по школах, нічого не буде — все заборонено. Дивно, чи не так? Ніколи навіть уявити не могла, що колись сумуватиму за тим, що ніколи не любила.

— Життя непередбачуване, — сказав Геник, — іноді воно може брати нас на кпини.

— До речі, потрібно поздоровити дядька Вадима, — нагадала Настя.

— Я купив йому подарунок. Ви підете до нього з батьком?

— Ні. Сходи, привітай від нас усіх, а я йому зателефоную.

— Добре. Я надіслав Петрові в Київ фотографію Левка, нехай ще раз розмістить оголошення про розшук.

— Це добре. А як там Марк?

— Марк отримав із військкомату повістку, — сказав Геннадій, — тож зараз проходить навчання і незабаром буде на Донбасі.

— Он воно як, — протянула Настя, — не встиг оговтатися від розстрілів на Майдані, а вже потрібно йти на війну.

Розділ 38

Гена з Льонею замінили паливний фільтр на мікроавтобусі, коли до них підійшли Яків, Никон та Іван.

— Ви, як завжди, вчасно, — дорікнув Льоня. — Як погуляти — ви перші, а допомогти — не дочекаєшся.

— Лугандія! — Никон поплескав Геника по плечах — той саме витирав ганчіркою руки.

— Уже не Лугандія, а Лугандон або Луганда, — зауважив Іван, — а ще: Донбабве чи Даунбас — вибирай, як подобається, — хихикнув він.

— Для нас повинна залишитися Лугандія, — сказав Геннадій, ретельно тручи руки вологою серветкою. — Це ніби наша маленька країна і звучить не образливо.

— Тільки літера «а» випала, — зітхнув Яків, — ми тут, а Антон прохолоджується в Києві.

— Колись повернеться, — невпевнено сказав Льоня і додав: — Мабуть.

— Ех, зараз би поїхати на Борову, скупатися! — потягнувся Іван.

— Давай, — кивнув Яків, — купайся, якщо до річки доберешся — там повсюди снайпери сидять.

— Або в річці скупаються твої ріжки та ніжки, — сказав Льоня, закривши капот, — там повно «розтяжок», не встигнеш і оком кліпнути, як розлетишся на шматки.

— Хочете потеревенити? — звернувся до хлопців Геннадій, — сідайте в машину, а то повсюди вуха. Тільки смалити в салоні зась!

— Знаємо, — невдоволено відповів за всіх Іван.

Хлопці всілися в машину. У салоні «форда» як завжди чистенько, все вимите, торпеда начищена, аж блищить, освіжувач повітря поширює хвойний запах.

— Денис казав, що ти попав під обстріл, — звернувся до Геннадія Яшка. — Правда чи натріпав?

— Було діло, — сказав Геник. — Ви ж знаєте, що в Лисичанську залізничний вокзал не працює вже з двадцять другого травня, бо терористи заблокували дорогу, тож пасажири їдуть на потяг до Луганська.

— Це ми знаємо, — перебив його Яшка. — Ти розкажи, як попав під кулі.

— Не жени! — зупинив його Геннадій. — Усе по порядку. Зателефонувала мені за оголошенням жіночка, щоб я її зустрів з потяга в Луганську і привіз у Сєвєродонецьк. Я прийняв замовлення і двадцять п’ятого травня раненько поїхав у Луганськ. Туди добрався через усі блокпости без пригод, забрав жінку з вокзалу, допоміг їй перенести дві великі валізи до автівки. Дорогою жіночка все мені торохтіла, що автобуси до Луганська то ходять, то ні, а я помітив автобус до Сєвєродонецька і вирішив його обігнати, щоб десь по дорозі підібрати попутників. Попереду ледь повзли дві вантажівки і заважали мені зробити обгін. Потім вони зупинилися, я їх обігнав і незабаром зменшив швидкість, бо знав, що у Новоайдарі неподалік від кафе є блокпост, щоправда, невідомо чий, бо ніякого прапора на ньому вранці не було. Перед ним мене на великій швидкості обігнав джип, попереду нього йшов «ланос» і маршрутка до Сєвєродонецька. Джип попер, не скидаючи швидкість, і з блокпоста по всьому транспорту відкрили вогонь з автоматів. З автівок почали виповзати люди, дехто був закривавлений. Я загальмував позаду, бо до тих людей побігли камуфльовані в масках і з автоматами. Пасажирці «ланоса» куля зачепила голову, зідрала шкіру, полилася кров, вона впала і знепритомніла. Чоловікові прострілили ногу. В одну мить таке почалося! Випадкового перехожого, який попав під роздачу, теж поранило. Люди в камуфляжі дали чергу з автомата по даху автобуса і наказали всім вийти. Нажахані пасажири побігли до кафе, щоб там сховатися, я із своєю пасажиркою — за ними. Поприсідали, щоб у вікні не впіймати кулю, люди перелякані, пошепки клянуть правосєків та Нацгвардію.

— То справді була Нацгвардія? — запитав Яків.

— Кажу ж вам, що там ніякого прапора не було, — нагадав Геннадій і продовжив: — Потім невідомо звідки з’явився автобус, з якого вибігли озброєні кадирівці.

— Чому ти вирішив, що то кадирівці? — знову Яшка.

— Вони були без масок, але, Яшо, невже не можна їх упізнати за бородами та акцентом? — стенув плечима Геннадій. — Вони одразу ж потягли у свій автобус людей із джипа й швидко кудись поїхали. Тоді я викликав «швидку».

— Убитих не було? — поцікавився Іван.

— Поранених відвезли до лікарні, не знаю, в якому вони стані. Решту, як я зрозумів, взяли в полон, пасажирів відправили на іншому автобусі, водій викликав телефоном.

— А ти що? — Яшка дурнувато закліпав очима.

— Що? Забрав пасажирку й поїхав далі, — відповів Геннадій.

Хлопці якийсь час мовчали, поринувши в роздуми. Що було досі? Віддалені вибухи, блокпости, озброєні люди… Але стрілянина по мирних людях?! Такого ще не було. Перша кров невинних людей, перші постріли — все це була реальність нового часу, і вона не на жарт схвилювала кожного з них.

— Це лише квіточки, — сказав Гена, — ягідки ще будуть.

— Новий анекдот хочете? —