Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

аж настільки. «Хоча, мабуть, тоді все було не так погано», — подумав Луїс. На День подяки старий ще ж не втратив онука.

Дорі йшла поруч з ним. Вона ховала обличчя за двома чи навіть трьома шарами чорної вуалі. Її волосся було модного блакитного кольору, який так полюбляють статечні пані з вищого класу. Вона тримала чоловіка під руку. Луїс бачив лишень, як блищали сльози у неї під вуаллю.

І тут Луїс вирішив, що минуле треба залишити в минулому, що він більше не хоче триматися за старі образи. Це вже було занадто. Він більше не міг витримувати всі ці банальності.

— Ірвіне, Дорі, — пробурмотів він. — Дякую, що прийшли.

Він простягнув до них руки, наче водночас хотів потиснути руку батьку Рейчел і обійняти її матір (або ж навіть обійняти їх обох). Він відчув, як у нього на очах виступають сльози. На якусь мить йому сяйнула божевільна думка, що вони зараз можуть знищити всі бар’єри, що Ґейдж своєю смертю допоможе їм у цьому — і, як у романах для екзальтованих панянок, смерть примирить їх, а не лише посіє нестерпний, нескінченний біль, що все зростав і зростав.

Дорі рушила до нього, бажаючи, мабуть, також простягнути йому руку. Вона почала: «О, Луїсе…» — інші слова потонули в гаморі, — і Ґолдман смикнув дружину назад. На мить вони всі троє завмерли в цій дивній позі, яку не помітив ніхто, крім них самих (і, може, похоронного агента, який стояв у кутку Східної зали — як колись стояв дядько Карл): Луїс із напівпростягнутими руками, Ірвін та Дорі Ґолдман застиглі, як фігурки на весільному торті.

Луїс побачив, що в очах тестя не було сліз — ясні і чисті, вони світилися абсолютною ненавистю. («Та чи ж він вважає, що я вбив Ґейджа, аби йому досадити?» — подумки поцікавився Луїс.) Ті очі дивилися на Луїса, оцінювали і бачили лише того плюгавого злодюгу, який викрав його дочку і завдав їй горя… а потім зовсім перестали його помічати. Потім очі зиркнули ліворуч від Луїса — туди, де стояла труна Ґейджа, і тільки тоді вони пом’якшилися.

Луїс наважився на останнє зусилля.

— Ірвіне, — мовив він. — Дорі. Будь ласка. Ми маємо пройти через це разом.

— Луїсе… — знову відповіла Дорі, м’яко, як здалося.

Вони пройшли повз нього — мабуть, Ірвін Ґолдман потягнув дружину далі, вперто не помічаючи Луїса Кріда. Вони підійшли до труни, і Ґолдман витягнув з кишені костюма маленьку чорну ярмулку.

«А ви не розписалися в книзі», — подумав Луїс, і тут болючий спазм так скрутив його кишки, що обличчя перекосилося від болю.

Ранкові відвідини нарешті завершилися. Луїс зателефонував додому. Слухавку зняв Джад і запитав, як усе минуло.

— Нормально, — кинув Луїс і попросив дати слухавку Стіву.

— Якщо вона подужає сама одягнутися, гадаю, їй можна буде дозволити прийти після обіду, — сказав Стів. — Як гадаєш?

— Так, згода, — відповів Луїс.

— Як ти там, Лу? Без усієї цієї добродушної херні, напряму — як ти?

— Нормально, — коротко доповів Луїс. — Тримаюся. Усі розписалися в книзі.

«Усі, крім Дорі та Ірвіна Ґолдманів», — подумки додав він.

— Добре, — мовив Стів. — Може, зустрінемось пообідати?

Обід. Зустрітися пообідати. Луїсові в цю мить це здалося чимось настільки диким і дивним, що йому пригадалися науково-фантастичні романи, які він читав у підлітковому віці, — Роберта Хайнлайна[115], Мюррея Лейнстера[116], Гордона Діксона[117].

Тут, на планеті Кварк, тубільці мають дуже дивний звичай: коли хтось з їхніх дітей помирає, лейтенанте Ебельсоне, вони «зустрічаються пообідати». Знаю, як гротескно і по-варварськи це може звучати, та планета ще ж тільки перебуває на стадії формування.

— Чарівно, — відповів Луїс. — Де тут є непоганий ресторан, щоб посидіти між похоронними церемоніями, Стіве?

— Заспокойся, Лу, — попросив Стів, та він не надто засмутився.

У стані гіпертрофованого спокою Луїс, як ніколи раніше, бачив людей наскрізь. Може, це була лише ілюзія, та йому здалося, що Стіва більше втішив цей різкий напад сарказму, немовби Луїс виблював жменю ядучої жовчі, ніж попередній стан спокійної відстороненості.

— Не зважай, — промовив він до Стіва. — Як щодо «Бенджаміна»?

— Чудово. «Бенджамін» — це непогано.

Він телефонував з офіса похоронного агента. Тепер, коли він проходив через Східну залу, то побачив, що вона майже порожня. Тільки Ірвін та Дорі Ґолдман сиділи в першому ряду, опустивши голову. Вони мали такий вигляд, ніби збиралися все життя просидіти тут.

«Бенджамін» справді непоганий вибір. Бенгор був містом ранніх обідів, тому близько першої ресторан був практично порожнім. Джад також приїхав зі Стівом і Рейчел, і вони всі четверо пообідали смаженим курчам. У якусь мить Рейчел пішла до вбиральні й затрималася там надовго, чим викликала хвилювання Стіва. Він уже хотів було попросити офіціантку перевірити, як там вона, коли жінка повернулася з червоними від сліз очима.

Луїс копирсався виделкою у своєму курчаті і пив багато пива «Шлітц». Небагатослівний Джад подавав йому пляшку за пляшкою.

Усі четверо майже не торкалися своїх обідів, і боковим зором Луїс бачив, що офіціантка — товста дівчина з гарненьким личком — ніяк не могла вирішити, підходити їй чи ні, аби запитати, чи все гаразд з їхньою їжею. Та потім вона побачила червоні очі Рейчел і зрозуміла, що це питання недоречне.

За кавою Рейчел сказала дещо таке несподіване і різке, що це шокувало всіх, особливо Луїса, який уже трохи куняв від пива.

— Я віддам його речі Армії Спасіння.

— Правда? — за мить перепитав Стів.

— Так, — відповіла Рейчел. — У нього багато одягу… Всі його джемпери… Вельветові штани… Сорочки… Хтось буде радий їх отримати. Вони всі в чудовому стані. Звісно, крім тих, які були на ньому, коли… Вони… роздерті.

Останнє слово потонуло в риданні. Вона спробувала випити кави, та це не допомогло. Уже за мить Рейчел гірко плакала, сховавши обличчя в долонях.

А потім настав дуже химерний момент. Усі лінії напруги зараз перетнулися на Луїсові. Він знав це через усе те ж надприродне чуття, яке не залишало його з самого ранку. Навіть офіціантка відчула цю концентрацію напруги. Вона завмерла біля столу, де розкладала серветки і столові прибори. На мить Луїс був збитий з пантелику, та раптом збагнув: усі чекають, коли він заспокоїть дружину.

Однак він не міг цього зробити. Він справді хотів. Він знав, що мав вчинити саме так. І все одно не міг. Йому завадив кіт. Раптова думка, що зринула нізвідки. Кіт. Грьобаний кіт. Черч з його закатованими мишами та птахами. Коли Луїс їх знаходив,