Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

на мені одружився. Всі відмовляли його: не бери її, вона така-сяка, бідна, жебрачка! А він на своєму настояв: люблю, каже, її, до серця вона мені припала. І мати його дуже мене не любила, тільки батько старий, той нічого… «Що ж, – казав, – коли він її так любить, хай одружується!» Він власне сина і відокремив маєтком, щоб не докучала нам його сім’я! І поки старий батько був живий, то був до нас милостивий, і ніхто не смів нас кривдити. Тільки батечка старого минулого року не стало, як з тії пори від нас уся родина відреклася. А вже як чоловік помер, то хоч де мене зустрінуть, а не заговорять, ніби і не знають, що я їм таке.

– Коли чоловік твій помер, – продовжував я розпитувати, – ти відтоді залишалася в тому ж дворі, де жила з чоловіком?

Вона відповідала ствердно.

– Чи жив хто з тобою? – продовжував я.

Вона заперечила.

– А чи бачилася ти після смерті чоловіка з його ріднею?

– Ні! Наважилася‚ було‚ я раз піти до них, то свекруха і невістка з двору мене прогнали! «Не приходь! – кричать. – Ти що‚ об’їдати нас думаєш чи що?» А свекруха так напалась на мене, що і Господи! «Ти, – каже, – мого сина зо світу звела! Ти сяка-така чарівниця: ти його причарувала; він розум, який у нього був, загубив, як женився на тобі. Небіжчик батько хотів‚ було‚ оженити його – славна дівка знайшлася, не тобі пара, так він не схотів, за тобою погнався; а все тому, що ти йому таке зілля дала. Ти, – каже, – вроджена чарівниця, і нам хочеш якусь шкоду учинити. Не ходи до нас, а станеш лізти, то собаками зацькуємо!» Та так по всьому селу і розбрехали, ніби я чарівниця. Все зі злости на мене. А яка я чарівниця? Нічого такого чарівного не знаю, ніяким таким поганим справам не навчилася. З покійним чоловіком за законом Божим жили. І батюшку, отця Спиридона, запитайте. Він скаже, що знає, як ми жили! Мій покійний чоловік був чесна душа, не крав, не пиячив, нікого не дурив, а працьовитий мужик був. І я ніякими чарами не займалася. Це все із заздрости на мене наплели і знеславили!

– За що ж вони так на тебе запосілися? – пробував я довідатися чогось більше.

– Не знаю, – відповідала вона. – Нічого я їм не заподіяла! Не знаю, за що вони так зненавиділи мене! Хіба за те, що я бідна сирота.

І вона заплакала.

Я дозволив її істериці втихомиритися, а потім продовжив розпитувати.

– Як же це твій покійний чоловік став ходити до тебе? Його ж закопали на кладовищі. Ти до нього на могилу ходила? – питав я, гадаючи, що ці галюцинації з’явилися після нічних відвідин могили улюбленого чоловіка, а я чув уже, що у тих краях, куди мене закинула доля, подібні дивацтва траплялися.

– Спершу, як чоловік помер, я голову втратила, не знала, що я таке і що довкола мене! І як прийде ніч, я не стерплю в своїй хаті, зірвуся і біжу на могилу, сиджу там, сиджу, плачу все, плачу та голошу, поки не засвітає!

– І довго так ходила ти?

– Та тижні чотири.

– І нічого там не бачила? Не показувався він тобі на могилі?

– Ні, не показувався. Тільки ось що я зауважила. Бувало, на могилах там вночі кози скачуть, і мені це здалося якимсь дивним: звідки це кози на кладовищі? Вдень хоча і пасуть там стадо пастухи, але на ніч в село приганяють. От чого ж, думаю, це кози вночі в такому місці? А то раз я сиділа на могилі, а довкола мене всі кози, так що мені й лячно стало, я підвелася і хотіла вертати додому: раптом ззаду мене хтось як ударить, так що я на ногах не втрималася і впала. Дивлюся, аж то цап мене так буцнув. Я злякалася, насилу додому прибігла. Тільки після цього не покаялася і днів за п’ять знову пішла на могилу. Туди йшла, нічого не бачила, а там сиділа, теж нічого не було, а як верталася, ніч була місячна, ясна, дивлюся – на вітряку на одному крилі стоїть цап, той самий, що недавно мене ударив! Я кинулася бігти – звідки у мене сила тоді узялася, – біжу, біжу, а за мною немов хто женеться, так от і чую: туп! туп! туп! Прибігла я додому, та з тії пори вже перестала ходити вночі на могилу до чоловіка. Таке-то перелякало мене тоді! Після цього десь так за тиждень лежу я вночі одна собі і гірко плачу, і чую, щось по хаті знадвору шкребе, а потім ніби у вікно стукає. Я схопилася та до вікна, ніч була місячна, дивлюся у вікно – нікого не видно, а раптом чую, в двері хтось стукає. Я злякалася, стою та молюся. Коли зирк! переді мною стоїть чоловік мій; двері хоч і не відчинилися, а він тут, хто його й зна, як і увійшов! Я як стояла, так із страху і повалилася на підлогу. Ні жива ні мертва, ні крикнути, ні слова пробелькотати не можу! А він підходить до мене і тихо, ніби шепоче: «Ага! перестала ходити до мене. Козла злякалася. А чи знаєш, що це за козел такий? Це наш-таки мрець з нашого кладовища. Це парубок: на тебе сердиться, що за нього не пішла, а за мене вийшла! А він помер з туги по тобі, дуже любив тебе! Тепер навмисне лякати тебе став, щоб ти не ходила до мене. А коли ти до мене перестала ходити, то я до тебе щоночі ходити стану». Та як навалиться на мене і ну ж мене тиснути. Мені стало так, як би вам сказати, ніби і приємно, і важко, і страшно! А відіпхнути його від себе не можу і ні рукою‚ ні ногою рушити не в силах! А тут півень закричав, то він так і подівся не знати куди! З тії пори кожну таки ніч приходить до мене, навалиться і тисне, а як півень закричить, він і пропаде! І після того мені стає так, що я і сказати не можу як, тільки така слабкість, все гірше і гірше! Ледве ноги волочу, так він мене вимучив!

– І ти сама спиш у хаті? – запитав я.

– То все сама спала, а вже від Спаса несила мені, я й покликала до себе ночувати вдову-солдатку Григориху, і тепер вона до мене щоночі ходить.