Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Всі про це думають, хоч і не безперервно, ясна річ.

— Ну, якщо не безперервно, тоді не так страшно, — з полегшенням зітхнув Величко й підійшов до знайомого продавця. — Щось нове отримали?

Той почав показувати й заманювати. Величко гортав книжки, читав анотацію на останній сторінці й розкладав у стосики. Один стосик залишав на полиці, другий, оплативши, ховав до безрозмірного чорного портфеля.

— То що ти маєш на увазі? — спитав він, відійшовши від продавця.

— ?

— Ну, ти мене спитав про кінець усього світу чи тільки нашого?

— А яка різниця?

— Справді ніякої, - погодився Величко. — В цьому питанні я суб’єктивний ідеаліст. Яка різниця, чи є десь світ, якщо нас немає? Ну, то що думати про це? Колись він настане — все вмирає. Залізо помирає і перетворюється на іржу, ніч помирає і перетворюється на день… Власне, ти ж у нас представник точних і природничих наук — кому я розповідаю!

Губченко помовчав. Справді, він змусив Величка казати якісь тривіальні речі. Все це відомо кожному школяреві. Отже, виходить, його просто мучить страх?

— А страх?

— Ну, а що страх… Страх, — відповів Величко. — Всі бояться смерті. Навіщо додатково боятися смерті всіх? Смерть — вона і є смерть. Її страшно. Це нормально. Так само нормально, як і смерть. А що це в тебе за такі дивні запитання сьогодні? Краще розкажи, як там твоя дружина.

— Коли я виходив, вона вже не спала. Отже, добре, — відповів Губченко.

Цієї миті він звернув увагу на парубка, який щойно підійшов до них і над їхніми головами роздивлявся книжки.

— Запитуйте! — звернувся до нього продавець.

— Га?

— Я кажу, вам щось підказати?

— А-а, — зрозумів парубок. — Нє.

Губченко з Величком обмінялися усмішками. Це було їхнє улюблене запитання на Петрівці. Хоча не таке й дивне, але воно їх дратувало. Чимало продавців на базарі знали Величка, тому з цією дурницею до них не чіплялися. Як тепер стало зрозуміло, то тільки до них, бо запитання, схоже, було професійною ознакою петрівківських продавців.

Вони рушили далі.

— А донька?

— Коли я вчора заснув, її ще не було, — відповів Губченко.

— Отже, добре. — Величко закінчив за нього фразу.

— Перекур! — раптом під самим вухом крикнув молодик і кинувся чимшвидше замикати свій контейнер.

Його приклад підхопили ще кілька продавців.

— Облава, — спокійно пояснив Величко спантеличеному Губченкові. — Полюють на продавців неліцензійних дисків. Дулі вони когось уполюють.

— Зате галочку поставлять: захід проведено.

— Ага. Знаєш, колись у мене був друг Коля Гурченко. Майже як у тебе прізвище. Ми з ним писали детективні повісті з продовженням — для обласної комсомольської газети. Й одного разу я запропонував написати фантастичний роман про кінець світу, про який знають усі. Коля довго кусав вуса, а потім спитав: «А хто врятує?» — «Кого?» — не зрозумів я. — «Світ». — «Ні, — я намагався викласти сюжет, розповісти, хто як чекає смерті, реагує на перші симптоми й таке інше. — Ніякого порятунку. Просто кінець світу. Цей роман буде цікавий не фабулою, а характерами. І водночас це буде оптимістичний, так би мовити, твір». — «А, — здогадався Коля. — «Далека райдуга». Зрозумів. Ні. Не напишемо». «Чому?» — «Бо, по-перше, Стругацькі «Райдугу» вже написали, а по-друге, ніяка місцева газета цього не надрукує».

— Він мав рацію, — вставив Губченко.

— Так, можливо. Я про інше…

Вони знову зупинилися біля знайомого продавця. Поки Величко з ним спілкувався, Губченко роззирнувся, сподіваючись побачити, як відбувається облава. Нічого не діялось. Але біля сусідньої крамнички стояв той самий парубок, який щойно був поруч з ними біля попереднього продавця. Зрештою, нічого дивного, якщо вони йшли одним маршрутом. Може, Губченко й не звернув би на нього уваги тоді, за першої зустрічі. Але тепер, побачивши парубка вдруге, він зрозумів, чому запам’ятав це обличчя.

У принципі, на базарі чимало таких, що тільки ходять і витрішки купують. На те він і базар. Але завжди видно людину, яка нічого не збирається купувати. От і цей парубок. Він дивився на книжки, як дивляться на пташок у парку: ти диви, головою крутять! Намагаючись не бути настирливим, Губченко відвів погляд, а потім знову глянув, перевіряючи власну здогадку. Так і є. Читати цей хлопець, швидше за все, вмів. Але не настільки легко й органічно, щоб за власні гроші купувати собі книжку. На інших базарах такі люди — звичайна річ. Але на книжковому!

То що ж він тут робить? У Губченка спина вкрилася липким потом. Отут він цього парубка і впізнав. Не те щоб вони були знайомі чи десь зустрічалися, просто вираз обличчя у нього був такий самий, як у Миколи Миколайовича Биковця.

Прогулянка з користю і не без пригод 2

Тут Губченко зловив себе на тому, що вже якийсь час не слухає Величка. Той встиг перевести тему розмови у філософське русло.

— Зрештою це не стільки етична, скільки онтологічна проблема. Так само, як і поява світу, так званий «перший поштовх». Якщо ми визнаємо, що цього стусана дала абсолютна вища сила, тоді й кінець світу мусить бути нею ж зумовлений. І з цього переконання апріорі виходять історії про Содом і Гоморру, про потоп і… А можна мені подивитись оту книжечку?

Опустивши очі, Губченко розглядав ноги людей, що стояли чи рухалися неподалік. Він чомусь був переконаний, що парубок, який не звик читати, мусить бути в кросівках. У дешевих кросівках без фірми або в турецькій підробці якогось Reebock’a чи Adidas’a. Іще з детективів він згадав, що потай роззиратися зручно, коли ти прикурюєш, затуляючись від поривів вітру.

Усе його нутро криком кричало, що треба схопити ноги в руки й кинутися світ за очі. На дачу, наприклад. Сховатися там… Еге ж. Якщо вони знають, де ми зустрічаємося з Величком, то запевне знають і про дачу, і про жінку, і про доньку, і про всіх родичів. Тільки про комірчину не знають… Чи знають? Це можливо. Це цілком можливо. Тільки ввімкнути МГ не вміють. І користуватися нею не вміють. І ніхто, крім нього, Губченка, не вміє. Тому їм потрібна не комірчина, а саме він. І нікуди від них не втечеш.

Треба вдавати, що ти не помічаєш цього хлопчика нівроку.

А далі? А потім? Скільки саме хвилин, годин, діб чи місяців треба його не помічати?

Він поглянув на Величка. Той зосереджено читав анотацію. Губченко дістав сигарети й почав лазити по кишенях «у пошуках сірників». Він знав, що так треба. Самому було незручно за цей театр. Невже ж спеціаліст, якого приставили стежити за