Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Стривайте, повелителю Аїде! — заблагав я. — Це непорозуміння.

— Непорозуміння? — загарчав Аїд.

Скелети націлили на нас свою зброю. Високо над нами залунав ляскіт шкірястих крил, і три фурії злетіли вниз, повсідавшись на трон свого господаря. Одна з них, з обличчям місіс Додз, приязно посміхнулась до мене й хльоснула батогом.

— Ніякого непорозуміння, — відрубав Аїд. — Я знаю, навіщо ти прийшов. Мені відома справжня причина того, чому ти приніс жезл. Ти прийшов, щоб поторгуватися за неї.

Із долонь Аїда раптом вивергнулась куля золотого полум’я. Вона вибухнула на сходах переді мною, і я побачив свою матір, яка застигла у золотому дощі, як тоді, коли Мінотавр душив її. Я простягнув руку, щоб доторкнутися до неї, але світло було гарячим, як вогонь у багатті.

— Так, — задоволено кивнув Аїд. — Це я тримав її в себе. Я знав, Персі Джексоне, що рано чи пізно ти з’явишся, щоб поторгуватися за неї. Поверни мені шолом, і, можливо, я відпущу її. Адже ти знаєш — вона жива. Але це поки. Якщо я буду незадоволений тобою, все зміниться.

Я згадав про перлини, що лежали у мене в кишені. Можливо, вони допоможуть мені. Якби я тільки міг звільнити маму…

— Ах, перлини, — іронічно мовив Аїд, і кров застигла у мене в жилах. — Так-так, мій братець знову зі своїми маленькими фокусами… Ну, діставай вже їх, Персі Джексоне.

Рука моя підкорилася й дістала перлини.

— Лише три, — похитав головою володар мертвих. — Шкода! Гадаю, ти розумієш, що кожна захищає лише одного. Ну, спробуй забрати свою маму, божку. І кого ж зі своїх друзів ти залишиш зі мною навіки? Ну ж бо, вибирай. Або віддай рюкзак і погоджуйся на мої умови.

Я подивився на Аннабет і Гровера. Вони спохмурніли.

— Нас обдурили, — повідомив їм я. — Яка ваша думка?

— Так, але навіщо? — спитала Аннабет. — А голос із ями?…

— Поки не знаю, — відповів я. — Але спробую спитати.

— Вирішуй, хлопче, — заволав Аїд.

— Персі, — Гровер поклав руку мені на плече, — тільки не віддавай йому жезл.

— Знаю.

— Я залишусь, — сказав він. — А третю перлину дай мамі.

— Ні!

— Ми сатири. У нас немає душі, як у вас, людей. Він може замучити мене до смерті, але ніколи не отримає мене навічно. Я просто реінкарнуюсь, скажімо, у квітку. Це найкращий вихід.

— Ні. — Аннабет витягла свій бронзовий ніж. — Ви двоє, йдіть. Гровере, ти мусиш захищати Персі. Мусиш отримати право на пошуки й почати шукати Пана. Забери звідси його маму. Я вас прикрию. Я маю план: загинути в бою.

— Нізащо! — заперечив Гровер. — Я прикрию ваш відхід.

— Добре подумай, козенятко! — посміхнулась Аннабет.

— Замовкніть, ви обоє! — Я відчував, ніби моє серце крається навпіл.

Вони обоє пройшли зі мною крізь такі випробування! Я згадав, як Гровер бомбардував Медузу в саду статуй, як Аннабет врятувала нас від Цербера; ми вижили, незважаючи на пастку Гефеста, а також без огляду на вибух нагорі Арки в Сент-Луїсі та спокуси казино «Лотос». Мені всю дорогу не давала спокою думка про те, що друг зрадить мене, але ці друзі ніколи б не стали зраджувати. Вони лише те й робили, що раз за разом рятували мене, а тепер були готові загинути заради порятунку моєї мами.

— Я знаю, що робити, — сказав я. — Ось, візьміть.

І дав кожному з друзів по перлині.

— Але, Персі… — глянула на мене Аннабет.

Я повернувся до мами. Мені страшенно хотілося пожертвувати собою та віддати останню перлину їй, але я знав, що вона скаже. Вона ніколи не дозволила б цього. Я мусив повернути жезл на Олімп і розповісти Зевсові правду. Я мусив відвернути війну. Якби замість цього я врятував її, вона б не пробачила мені цього. Я згадав пророцтво, яке почув на Пагорбі напівкровок, — здавалося, це було мільйон років тому. «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

— Вибач, — сказав я матері. — Я повертаюсь. Я знайду спосіб.

Самовдоволена посмішка на обличчі Аїда згасла.

— То як, божку?… — спитав він.

— Я знайду ваш шолом, дядьку, — сказав я йому. — Я поверну його. Не забудьте про те, щоб підвищити платню Харонові.

— Ти кидаєш мені виклик?

— І не так уже важко — час від часу погратися з Цербером. Йому подобаються червоні гумові м’ячики.

— Персі Джексоне, ти не…

— Ходімо, швидше! — гукнув я друзям.

Ми наступили на свої перлини. Момент був страшний — нічого не сталося.

— Убийте їх! — загорлав Аїд.

Військо скелетів кинулося до нас, вихопивши мечі та пускаючи черги з автоматів. Фурії злетіли з трону, хльоскаючи вогняними батогами.

Щойно скелети відкрили вогонь, уламки перлини у мене під ногами спалахнули зеленим світлом, і в тронній залі повіяло свіжим морським вітерцем. Довкола мене зімкнулась молочно-біла сфера, яка відірвалась від землі й підняла нас угору.

Аннабет і Гровер у своїх летючих сферах підіймалися разом зі мною. Списи та кулі викрешуючи іскри, але не завдаючи нам ніякої шкоди, відскакували від перлинної кулі. Аїд загорлав так голосно, що палац здригнувся, а в Лос-Анджелесі, мабуть, відгукнулося.

— Погляньте нагору! — пронизливо верескнув Гровер. — Ми розіб’ємося!

Дійсно, ми швидко мчали назустріч сталактитам, які мали ось-ось проштрикнути наші кулі, змінивши напрямок руху.

— Як ти керуєш цими штуками? — вигукнула Аннабет.

— Не думаю, що це взагалі можливо! — гукнув я у відповідь.

Ми відчайдушно загорлали в один голос, коли наші сфери врізалися в стелю печери й… Стало темно.

Невже ми померли?

Ні, я знову відчував стрімкий рух. Ми пронизували кам’янисту товщу так само легко, як бульбашки, що піднімаються з дна океану. Я зрозумів, у чому полягала сила перлин. «Усе, що належить морю, в морі й залишиться», — сказала нереїда. Якийсь час я нічого не бачив за стінками своєї кулі, потім моя перлина розбилась об океанське дно. Ті, в яких були Аннабет і Гровер, злетіли на поверхню. І — ба-бах!

Ми виринули на поверхні посеред затоки Санта-Моніки, збивши з дошки якогось серфінгіста, який обурено гукнув до нас:

— Йолопи!

Схопивши Гровера, я потяг його до рятівного буйка. Зловив Аннабет, і підштовхнув туди само. Якась випадкова акула — велика, біла, футів з одинадцять завдовжки — зацікавлено закружляла довкола нас.

— Іди геть, — кинув я їй.

Акула розвернулась і поквапилась утекти.

Серфінгіст відчайдушно горлав нам услід, що ми божевільні, і намагався по-собачому відплисти подалі.

Незрозуміло як, але мені вдалося визначити час: був ранок двадцять першого червня. День літнього сонцестояння.

Вдалині палав Лос-Анджелес: чорний дим клубочився над цілими кварталами по всьому місту. Все правильно — стався землетрус, і все з вини