Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Я дотримаю обіцянки, — сказала я рівно, хоч у грудях усе палало. — Саме тому… йди.

— Та к чортам твої обіцянки! — закричала Анаїз. Її очі блищали, голос тремтів від злості, а не від сліз. — Ти вирішила все за нас. Як завжди. Як усі, хто сидів на троні!

— Я намагаюся вас урятувати…

— А хто врятує тебе, Іріс?! — голос Анаїз зірвався на хрип. — Знаєш, чого я боялася найбільше? Що одного дня ти знову станеш тією, хто готова прийняти свою долю і згоріти — сама, не питаючи нікого, не залишивши нічого. І ось ти знову це робиш.

— Ти не розумієш…

— Ні! Це ти не розумієш! — Анаїз рвучко витерла сльози. — Я не піду, бо ти наказала. Я піду, бо так вирішу сама!

І ще мить — вона вже різко повернулася й побігла. Стук її кроків відлунював у ночі, поки не затих зовсім. 

***

Кінь нервово тупотів копитами, прагнучи вирватися вперед і мчати зеленими луками. Але я не рушала. Стояла і вдивлялася в хащі, в сірий силует замку вдалині.

Туга тихо закралася в серце — важка, невідворотна. Ніби щось у мені знало: все зміниться.

Мій зруйнований дім. Можливо, його вже не врятувати. Можливо, нас вже не врятувати. Ми стали привидами — тінями себе. А наш світ осипається, мов пісок.

Але залишилися ті, хто ще поруч. Ті, хто потребує допомоги, навіть якщо не просять.

Я мушу хоча б когось урятувати. Хоча б спробувати.

Можливо, в цьому і є моя спокута. За гріхи мого роду. За все, що ми зробили, і все, що приховували.

А що ж буде зі мною?

Це — найстрашніше.

Залишитися самій. Серед каменю, колючок і порожнечі.

А якщо навіть спокута не врятує мене?..

Ні. Я не хочу думати про це. Не зараз.

***

Містяни й вартові насторожено проводжали мою постать поглядами, але ніхто мене не зупиняв. Це було навіть якось незвично після звичайних подорожей каретою.

Вони були нажаханими. У повітрі висіла напруга і страх.

Скільки ще страждань мусять перенести ці люди?

Інша частина мене не хотіла тут знаходитися. Цей покидьок точно не заслуговує моєї уваги. Бо цей світ мусить зникнути разом із ним. Але ж залишалася ця крихта сумніву й розуміння. Не збиралася ні виправдовувати його, ні засуджувати. Я знала, що щоб він там не говорив, за всією його бронею він — зламана самотня людина. Якою була і я.

Уже біля самого замку вартові не збиралися мене пропускати. А хто їх збирався слухати? Я зняла маску й під гучні крики пройшла до самого саду, сподіваючись, що він буде там.

Теплиця була відчинена, а гарденії розставлені біля дерев.

— Когось шукаєш, Іріс? — його голос пролунав за моєю спиною.

— Навіщо ти це зробив? — я обернулася.

Він витирав рукавиці рушником і зухвало усміхався.

— Що саме? — Він підняв брову. — Думаю, їм час побачити світ не через скляні віконця.

— Ти ж сам говорив, що вони примхливі й можуть загинути без унікального догляду.

Деметрус пройшов повз, хмикаючи.

— Скоро ми всі загинемо. Навіщо ти прийшла, Іріс?

Його спина під сорочкою здавалася напруженою.

— Насправді… не знаю, — прошепотіла я, так тихо, ніби слова були не для його вух. 

— Це не відповідь, Іріс.

У темряві було складно розгледіти його обличчя, його риси губилися в тінях. Але його голос був занадто тихим і без його характерної владності. Він звучав… втомлено.

— Пригостиш вином, і я все розповім. І, будь ласка, без отрути.

***

Небо над нами було чорним оксамитом, густо усипаним яскравими зорями. Ми сиділи біля старого дерева, оповиті солодким, дурманним ароматом гарденій, що біліли в темряві. Міцне вино приємною слабкістю розпливалося тілом.

— Я ніколи навіть уявити не могла, що ми будемо ось так сидіти й пити вино, — заговорила до нього.

— Ще досі мене ненавидиш?

— Так, хочу увігнати кинджала тобі між ребра, — ковтнула вина. — Але це не принесе мені необхідного полегшення. Гарнагат вже на порозі… і…

— Королівство троянд готове до оборони. 

— Чому ти не скажеш людям покинути місто?

— Вони не хочуть покидати свій дім. Чому ти ще тут, Іріс? Я точно не заслуговую уваги з твого боку. У хащах твій дім і твої потвори. Можете з насолодою спостерігати як світ покидьків зникає.

— Я б нікому не побажала такої долі. Навіть тобі. Хочу допомогти.

— Твій дар не діє на потвор.

Я відставила келих, зціпивши пальці, намагаючись відволіктися хоч на мить. Мені було складно почати. Солодкий запах гарденій раптом став нудотним.