Леді Анет - Магиня серед драконів , Леді Анет

— Король зараз зайнятий.

Вартові біля приймальні його дядька стояли байдуже й непохитно.

— У мене до нього важлива справа. Пропустіть, — наполягав Леон, навіть не думаючи відступати.

— Вибачте, але Його Величність наказав не турбувати його, — без жодних емоцій відповів один із стражників, не зрушивши з місця ані на крок.

Леон стиснув щелепи й різко видихнув через ніс. Драконове прокляття!

— Стенлі, — звернувся він дружньо до лівого стражника, змусивши того скосити на нього похмурий погляд. — Цей наказ стосується і мене?

— Кхм… Особливо вас, — пробурмотів той винуватим тоном.

Леон здивовано звів брови. Оце цікаво… Виходить, дядько не хоче бачити його аж до початку балу?
— Вибачте, але вам краще приєднатися до інших гостей, — сказав вартовий— Провести вас?

— Не потрібно. Я знаю дорогу, — роздратовано кинув Леон і різко розвернувся.

З кожною хвилиною ця ситуація подобалася йому все менше. Якщо дядько навмисне його ігнорував, значить, збирався оголосити щось важливе — і, можливо, те, що Леонові не сподобається. Наприклад, офіційно повідомити про його заручини. Може, навіть наречену вже привіз із сусіднього королівства… хоча Леон її ще й в очі не бачив! Вони ж із дядьком домовлялися, що в нього буде можливість вибору.

Як би там не було, чекати короля під дверима не мало сенсу. Найімовірніше, він скористається одним із портальних переходів, що вели прямо з його кабінету в будь-яку частину палацу. Це коштувало дорого в плані магічної енергії, зате було зручним і суттєво економило час.

Тож Леон поспішив повернутися до Міні та решти. Можливо, їм пощастило більше, і вони знайшли лорда-ректора.
 

Міна

Куди зник Леон? Він сказав, що відійде лише на кілька хвилин, але минуло вже щонайменше три рази по кілька! Або ж цей дракон говорив у переносному значенні й насправді мав на увазі, що його не буде пів години?

Мабуть, усе нормально, а я просто даремно нервую сьогодні.

Я спробувала відігнати дурні думки, в яких Леон тікає з палацу, усвідомивши, що не готовий до серйозних стосунків, і озирнулася навколо.

Бальний зал був просто розкішним. Натерта до дзеркального блиску паркетна підлога віддзеркалювала сотні магічних ліхтарів, що сяяли м’яким світлом. Високі стелі прикрашала позолота та дивовижні розписи з хмарами, серед яких грайливо ховалися маленькі дракончики. Усюди стояли вази зі свіжими квітами, і повітря наповнював легкий солодкуватий аромат, що змішувався з витонченими нотками жіночих парфумів.

Тітка безсумнівно мала успіх. Чоловіки проводжали її захопленими поглядами, а жінки — заздрісними. На мене та Дерека теж звертали увагу, але значно менше, ніж на неї. Здавалося, майже кожен у залі прагнув дізнатися, як звуть загадкову незнайомку.

Нарешті, біля столів із закусками я помітила знайому постать — глава академії. Я швидко смикнула Дерека за рукав і кивнула у бік ректора, який саме в цей момент методично знищував сирні канапе. Маг кивнув у відповідь, і ми разом рушили в його сторону.

Але несподівано мені перегородила шлях група людей, що розмовляли якоюсь іноземною мовою.

Поки я намагалася їх обійти, Дерек уже зник у натовпі, а мою руку схопила одна з чужоземок — висока, темноволоса дівчина із срібною діадемою на голові.

— Вибачайтэ, — звернулася вона з дуже поганою вимовою. — Ви нэ знаэте, кали прийдэ ваш король?

Попри спотворені слова, зрозуміти її було неважко.

— На жаль, не знаю. Але впевнена, що зовсім скоро, — чемно всміхнулася я.
— Моя благодарність, — відповіла іноземна гостя, осяваючи мене білозубою усмішкою, після чого рушила далі зі своєю свитою.

Ух, я ще ніколи не спілкувалася з людьми з сусідніх королівств! Цікаво, вони користуються тими ж рунами, що й ми, чи у них є власні, на їхній мові?

Я пробіглася поглядом по залі в пошуках Дерека, але ані його, ані ректора біля столів із закусками вже не було.

Поки я крутила головою, намагаючись їх відшукати, зал наповнився гучним триразовим ударом. Усі розмови миттєво стихли. А за мить церемоніймейстер урочисто оголосив про прибуття Його Величності.

Щойно пролунав анонс про прибуття короля, натовп пожвавішав і миттєво розділився на дві частини, утворюючи в центрі зали живий коридор.

Мене ледь не віднесло на самісінькі задвірки, звідки нічого було б не видно, але вчасно втрутилася тітка, схопивши мене за лікоть.

— Швидше, інакше все пропустимо! — схвильовано прошепотіла вона й потягла мене ближче до центру.

Якимось дивом ми опинилися в першому ряду, майже біля самої підніжжя сходів, звідки ось-ось мав спуститися король зі своєю свитою.

А Леона й досі не було видно. Де ж носило цього дракона?!

— Вклоняйся. І випрями спину, — прошепотіла тітка мені на вухо.

Вибачте, що? Так випрямлятися чи вклонятися⁈ У моєму розумінні ці дві дії абсолютно не поєднувалися.

Поки я в легкій паніці намагалася зрозуміти, що саме від мене вимагається, тітка з грацією нахилила голову і присіла в легкому реверансі. Я вже збиралася повторити її рух, як раптом у вузький простір між нами нахабно втиснулися кілька придворних.

Я ще не встигла ні отямитися, ні обуритися, як інші гості, вправно працюючи ліктями, швидко відтіснили мене назад. І незабаром переді мною виросла щільна стіна чужих благородних спин.

Драконове прокляття! Оце так вищий світ у всій своїй красі! Тут тобі і руку відкусять, і навіть не поперхнуться. І як тільки Леон виріс серед них нормальною людиною? Тобто… драконом.

А нагорі вже заграв оркестр, сповіщаючи про урочистий вихід Його Драконячої Величності.

Я витягнулася на носочках, намагаючись знайти хоч якийсь прохід ближче до центру, але марно. Придворні тулилися один до одного, немов сардини в консервній банці. Там не те що худенька дівчина — навіть аркуш паперу не проліз би.

— Вибачте, ви не могли б трохи посунутися? — ввічливо запитала я, спробувавши прослизнути вперед.

У відповідь на мене лише кинули нервово-незадоволені погляди та швидко відвернулися.