Марек Краевський - Останній письменник, Марек Краевський

спокої розчарованими блокерсами, вони тепер весело балакали й дивилися на темний вхід у тунель.

За мить з пронизливим вереском виїхала старенька дрезина, прикрашена мерехтливими лампочками. Водій-азіат почав сміятися і кричати людям, показуючи їм на місця в транспортному засобі. Це був той самий транспорт, запропонований "Тартаром", який, мов лопата, збирав гостей закладу з платформи – звідси і його назва.

Останнім на борт піднявся Скриптор. Рушили. Водій запустив бадьору музику з вокалом, якого трансель Скриптора визнав за філіппінський.

Дрезина пищала, лампочки гойдалися по боках, пасажири сміялися з якихось жартів. То тут, то там по стінах шмигав щур, раз чи двічі повз промайнула згорблена людська тінь, збільшена мерехтливим, далеким світлом фоноліхтаря.

Ці коридори були населені різними, часом дуже небезпечними істотами. Так, це правда, Скриптор відчував огиду до Брунетти, навіть страх перед нею – і тому досі не зв’язувався з нею, – але думка, що їй, самотній жінці, доведеться повертатися вранці через ці, як Вергілій описав би їх, "темні й смердючі щілини", щось стискало його діафрагму.

Над ними пропливали лампи в дротяних ковпаках з намальованими на них стрілками, що вказували напрямок руху, і написом ТАРТАР. Спочатку вони були досить яскравими, але чим ближче ви були до закладу, тим тьмянішими вони робилися. Останні були повністю забризкані темно-червоною фарбою і давали мало світла.

Вони в'їжджали у все більшу темряву.

Незважаючи на погане освітлення, неможливо було не помітити великі бетонні двері, що нагадували бункерні, зі сталевими маховиками, якими звільняли засуви. Дрезина з пронизливим вереском зупинилася перед ними.

Там стояли двоє здоровенних китайців у чорному, певно, з Маньчжурії, бо, як десь чув Скриптор, саме та північна земля родила таких китайських велетнів.

Вперше він відчув себе не у власній тарілці. Експедиція до Безптахого Демона не була схожа на недільний пікнік.

Один з охоронців повернув маховик й відчинив двері, інший наблизив своє велике обличчя до облич людей, які входили, ніби хотів їх поцілувати. Своїми смартайами він зчитував закодовану інформацію, яку йому передали смартайі гостей.

Він пропустив усіх, а потім нарешті подивився в фонокуляри останнього запрошеного. Перевірив, все в порядку. Він кивнув Скрипторові.

Звістка про його прибуття потекла в космос. Вони також потрапили на фонокуляри людей, які чекали на нього тут.

Скриптор опинився в Тартарі. Низький, але широкий бетонний тунель закінчувався метрів за шістдесят і перетворювався на величезну залу з підвищенням, схожим на сцену, над якою майоріла важка червона завіса, освітлена прожекторами. В тому проході між кімнатами містилися гардероб і три туалети: один для чоловіків, один для жінок і один для небінарних осіб.

Гардеробниця, велика дівчина з шрамами на обличчі, з рожевим волоссям і значними грудьми, забрала в нього шапку і бушлат, надіславши відповідний код прийому на його фонокуляри.

Скриптор увійшов у хол висотою в три поверхи. Незважаючи на величезний об’єм, тут було дуже жарко. Люди сідали на низькі дивани, чоловіки розстібали сорочки, деякі жінки обвіювалися подолами суконь, високо піднімаючи їх.

Більш нетерплячі розливали порції міцного алкоголю – швидко й жадібно, а інші непомітно діставали ящички з наркотиками.

Грала музика кібердиско, ходили одягнені в костюми молоді люди – переважно чорношкірі, стрункі та невисокі хлопці – з пляшками, келишками та пластиковими соломинками для ібогаїну чи інших "порошків щастя", яких організатори, як і їжі, не забезпечували, що було чітко зазначено в запрошенні. Усе одно тут ніхто не був голодний. Сатурацин, доданий в безалкогольні напої, забезпечував ситість на багато годин.

Музика гриміла й паморочила голову. На всіх стінах – крім сценічної – були еркери, наче лоджії. Червоне світло, що виходило зсередини, окреслювало людські профілі та силуети танцюючих.

Скриптор відчув, як хтось із натовпу легенько торкнувся його руки.

— Я ж казала тобі сюди не приходити! – крізь гуркіт музики прорвався жіночий голос.

У Брунетти була стурбована міна, але це не погіршило її краси, яку підкреслювали червона помада, злегка закручене волосся та елегантна зелена сукня.

Біля неї стояли троє молодих білих чоловіків, м’язисту статуру яких підкреслювали флуоресцентні футболки.

– Це ваш племінник з колегами? – злегка посміхнувся Скриптор.

– Не зовсім, — сказала вона, багатозначно подивившись на них, перш ніж кивнути.

І тут один із них підскочив до письменника. Скриптор відчув удар, від якого перехопило подих і паралізувало ноги. Двоє схопили його під пахви, третій підняв за стопи.

Його понесли в бік роздягальні. Чоловік не міг поворухнутися в їхній залізній хватці, а навіть якби міг, то не хотів би. Все, що йому зараз хотілося, це просто дихати. Хоча б один ковток кисню. Його горло – таке голодне до дихання – видавало пронизливий, скрипучий стогін.

Під байдужими поглядами запізнілих гостей і кремезної гардеробниці, яка знімала їхні пальта, вони попрямували до вбиральні для небінарних осіб. Опинившись там, хлопці відчинили двері і штовхнули Скриптора всередину.

– А ось і герой вечора! Додайте його до інших. Але спочатку обробіть його належним чином. Як свиню… – крикнула Брунетта.

Письменником старанно зайнялись. Один заткнув йому рота, інший звалив на підлогу і почав знімати одяг. Коли Скриптор був лише в трусах і шкарпетках, двоє чоловіків підняли його, а третій натягнув йому через голову мішок, оббитий гумовим матеріалом і застібнув щільний замок.

Скриптор опинився в саркофазі, в якому не міг навіть пальцем поворухнути. Фонокуляри міцно затиснули на голові.

Він знав, що наділи йому на тіло. З цією темою він зіткнувся під час, коли шукав матеріали для свого роману про збоченців, який викликав хвилю ненависті за його ненависницьку мову проти осіб, які займаються ненормативним сексом.

На ньому була так званий аргентинський мішок. Його використовували на бійнях Південної Америки для дроблення волокон м’яса тварин. Він був заборонений у Пан'Європі, а бойні, які таємно його використовували, були закриті. Це був своєрідний панцир, який надягали на живих тварин під наркозом, шкіру яких попередньо змащували спеціальною приправою. А потім тварин протягом години били залізними палками. Цей мішок перешкоджав утворенню гематом, а підшкірні крововиливи надавали м'ясу неповторного смаку. Тварини гинули, але ні одна з них не страждала, тому що попередня анестезія блокувала біль.

Аргентинський мішок швидко став об'єктом цікавості девіантів. На садомазохістських оргіях його натягували на ультрамазохістів. Садисти били цих шукачів екстремальних відчуттів кийками – аж до оргазму. Спеціальна гума не пригнічувала біль, але перешкоджала утворенню переломів і саден.

Скриптор, який був затиснутий у мішок, тепер стояв у вертикальному положенні на візку для перевезення меблів.

До нього підійшла