Щепан Твардох - Морфій

котрий зміцнює твоє універсальне пожадання, остаточно робить його невідпорним…

Чорні колони ваших тіл, чорні колони темної субстанції, що пливе під шкірою історії, поєднані, спільні.

Ви стоїте зараз одне перед одним, давні коханці, у порожній оселі, ззовні вас німці, але між вами немає нічого, тільки питання, що з вами сьогодні буде.

Чи ж я не маю завести її просто до Яцка, адже там їй місце. Але Яцкові нічого не станеться, доживе до завтра, напевне доживе до завтра, а їй таки щось належиться по трьох тижнях арешту.

— Я йому зателефоную, — кажу я.

І йду до кабінету, де телефон. Минає трохи часу, поки він бере слухавку.

— Яцку, то Костик. Іґа вже на волі.

— М-гм.

— Я про все подбав, із нею все добре, тільки що вона дуже втомлена. Але все буде добре, завтра вона вже буде вдома. Гаразд?

— Так.

Повертаюсь до зали, заходжу, Іґа напівгола, у білизні, Іґа натягує на ногу єдвабну панчоху, на ліжку відчинена валізка, Іґа пристібає панчоху до пояска, я пам’ятаю її тіло, не здатен відвести погляд, тоді Іґа дивиться на мене через плече, її плечі та стегна. Виходжу, засоромлений.

— Перепрошую… — кажу крізь стіну.

— Та все добре, чого ти там не бачив.

За хвилю вона виходить, уже одягнена, вбралася в зелену сукенку. То не вечірня сукня, але все ж елегантна, нижче колін, приталена, рукави розкльошовані, така була мода передвоєнного літа.

— Він дуже зрадів, — кажу.

Не повірила.

Звісно, що не повірила, Костоньку, вона ж не ідіотка, вона знає його в такому стані, знає, як воно виглядає, ніщо тоді не може його втішити, та й засмутити, зрештою, теж не може, бо прірва розпачу — то не смуток, то цілковита байдужість.

Ти знаєш той чорний безмір, Костоньку? Таки знаєш. Ти в нього по-іншому падав, не так, як твій товариш, але таки знаєш, тямиш, як воно, коли чорнота напирає тобі на зіниці, втискається під повіки, просочується до мозку, всередину і зневладнює, ніби абсолютний наркотик, ніби передозування морфієм.

І то ж саме від цього мороку ти рятувався пляшечками, повними щастя, добра і веселки.

— То ходімо кудись, — сказала Іґа.

— Дівчино, війна надворі…— відповідаєш, ніби забувши, що Іґа ніколи не дозволить звертатися до себе «дівчино». «Я жінка», — казала, ще відколи ви вперше переспали. І раніше ти не дозволив би собі таку нечемність.

Вона лише блідо всміхнулася.

— Прошу тебе, Костику. Вигадай щось. Я хочу пити й танцювати.

І що ж ти можеш зробити, що ж ти зараз можеш зробити, Костоньку? Ти знаєш, що можеш зробити.

Я знаю, що можна зробити. Я можу її забрати і піти до Саломеї, на Добру вулицю, навіть не заходити до тієї плюгавої оселі, просто запитати мою солодку курву про те, де в столиці зараз можна пити й танцювати. А Саломея точно знатиме, вона знає такі речі, завжди знає такі речі.

Можливо, десь уже є таке місце, куди німець може прийти з жінкою, випити й потанцювати. Зрештою, вже понад три тижні з дня капітуляції. Зрештою, німецький офіцер, німецький офіцер-переможець, мусить мати де випити шнапсу або вина, пригорнути дівку, помацати, потанцювати, виїбати. Для того він і перемагав, для того солдат насправді вбиває, коли йде в атаку, бо якщо обороняється, то б’ється за щось інше.

Але ти боїшся йти до Саломеї, правда ж? Боїшся.

Бо ти не забув.

Боюся йти до Саломеї, бо там чекає на мене моя пляшечка. Повна барв. А я таки все більше сумую за нею, за моєю пляшечкою. А навіть якщо моя солодка біла курва ту пляшечку зужила, то, напевне, може піти по іншу, а я ж маю гроші, маю гроші Яцка, маю свої, можу купити.

Адже це кружляє наді мною, за мною, то вже тиждень тверезості типу ем.

То вже тиждень, Костоньку, а ти все думаєш, що зможеш.

Зможу.

А може, тобі й байдуже?

А може, мені й байдуже?

То що ж, підемо до моєї солодкої курви, я і моя перша коханка?..

Підете, адже ти знаєш, не вмієш їй відмовити, ти ні в чому не вмієш їй відмовити.

Я повинен мати зброю. Але не маю. Але ж не піду зараз до Вітковського, не попрошу в нього пістолет. А до назаретянок…

Теж не підеш. Не пішов би навіть в образі поляка, вони сприйняли б тебе за божевільного.

Ну і що, Костику, з’їв?..

Нараз мені дещо спадає на гадку. Дещо страшне.

Бо коли до монастиря прийде звістка, що я став німцем, сестричок охопить великий перестрах. Вони боятимуться арешту, самі побіжать ту скриню викопати, кудись її перенести. Але якщо нічого не відкриється, то моя легенда як німця може значно ослабнути. Що ж то за німець, під кінець вересня закопував зброю, а зараз що, став німцем і мовчить?..

Але чи ти й сам не хотів би, щоб твоя легенда як німця ослабла?.. Бо ж тут сама природа справи така, що до німців ця звістка дійти не зможе і не дійде.

До німців ця звістка дійти не може і не дійде. Але хтозна?.. Можуть із часом когось піймати, ув’язнити і зламати, і той хтось скаже, що такий собі підпоручник Віллеманн закопав зброю в назаретянок. А вони тоді, тобто ми, чи все ж радше вони, перевіряють — ось маємо такого, Константи Віллеманн, став райхсдойчем.

А чому про зброю не сказав?

І почнеться. Або й ні.

То що ж робити?.. Сказати Інженерові якнайшвидше, хай він із цим розбереться.

Але то не телефонна справа. А до Лубенської я з Іґою не піду. Тому ні. Це зачекає до завтра.

— Костику?.. — вичікувально дивиться на мене Іґа.

— Ходімо, добре, ходімо… знайдемо щось.

Глянув на годинник, була п’ята. Вийшли з шоколадного будинку, шоколад налипає на черевики, чи налипав на черевики? Чи то мені вже в голові все плутається, святий Боже. На Пулавській мені вдалося піймати рикшу з платформочкою, на котрій ми незручно всілися, тримаючись за поручні.

Їдуть на добру вулицю Добру, їдуть.

Константи, тримаючись за металевий прихват імпровізованого візка, думає про те, як це виглядає, щоб німець із полькою їхали вулицею на рикші.

Але ще більше, дурень, думає про те, наскільки драматичне його життя, розірване між польськістю і німецькістю, ох, як же страшно в цьому світі декларованих, тотальних національностей бути роздертим поміж німецьким батьком і польською матір’ю, уже не польською, як же страшно мати дві Muttersprache, коли два серця б’ються в грудях, як важко