Крістофер Баклі - Майстер реліквій

побути з Маркусом наодинці і пояснити ту дивну ситуацію, в якій вони опинилися.

— Ти дійсно хочеш брати участь у цьому?

— Чому б ні?

— Ну, тому, що нас, скоріше за все, вб'ють.

— Краще померти з другом, ніж зі смердючим іспанцем.

— Чому ти посміхаєшся?

— Якщо тебе вб'ють, а решту — ні, Магді знадобиться захист.

Дісмас посміхнувся.

— Так. Ти справжній друг.

Маркус знизав плечима.

— Ти б зробив те саме.

Дюрер умочив перо в чорнильницю. Дісмас диктував: — Його ясновельможності Лотару, графу Шрамберзькому… Доводимо до вашого відома, ваша милосте, що французький кур'єр був перехоплений агентами його високості Карла V, милістю Божою святого римського імператора, короля Кастилії і Леона…

— Зажди, — зупинив його Дюрер. — Навіщо нам це? Це донесення, а не його довбане генеалогічне дерево від часів Карла Великого.

— Просто пиши, Нарсе… Захисника віри, і тому подібне… у Вюртемберзі. Це донесення було розшифроване, отримані відомості щодо наймерзотнішого і зрадливого французького заколоту…

Коли Дісмас закінчив диктувати, Дюрер сказав:

— Як підписати? «Цьомки-бомки від хрещеного татуся Карла»?

— Це не від імператора, Нарсе. Але як добре, що тебе веселить те, що імперські солдати прямують сюди, щоб заарештувати нас. Через тебе, зауваж. Це ти лишив біля галявини малюнок могил. А коли вони роздиратимуть розжареними кліщами твою плоть, ти також будеш веселитися? Перед тим як тебе колесувати, починаючи знизу?

— Чому ти такий злостивий?

— Підпиши: «Ворон». Це гарне шпигунське ім'я. Тепер покажи мені.

Дюрер передав Дісмасу сувій.

— Треба запечатати, — сказав Дісмас. — Магда, пошукай якусь печатку в шухляді. Вона десь має бути. Архідиякони завжди все запечатують.

Дюрер сказав:

— А хіба вони не здивуються, що секретна імператорська депеша з Вюртемберга має на собі печатку архідиякона з Шамбері?

— Вони не будуть її вивчати, Нарсе, нема сенсу. Просто треба запечатати. Тепер іди, вдягни графський одяг. Маркусе, візьми сажі з печі і трохи намаж обличчя. Щоб ти мав такий вигляд, наче кілька днів провів у сідлі. І трохи оцту капни в очі, щоб вони почервоніли.

Магда таки знайшла печатку архідиякона. Дісмас нагрів віск і запечатав донесення.

— Добре. Ходімо!

— Дісмасе, — нагадала Магда. — Рукавички.

Дісмас тільки похитав головою, картаючи себе. Він не спав цілу добу. Він утомився і робив усе більше дурних помилок.

Магда подала йому рукавички і поцілувала його.

Карл Добрий, герцог Савойї, приголомшено слухав Лотара, який зачитував йому депешу.

— «…Так далеко зайшов, а точніше, глибоко опустився Франциск, лукавий король Франції, щоб посіяти ворожнечу між Савойєю і Священною Римською імперією…»

Дюрер відкашлявся і продовжив:

— «Негайно проінформуйте його високошановну і найдорогоціннішу християнську високість Карла, герцога Савойського, про цю огидну галльську інтригу. Запевніть його, що братня любов його імператорської величності до нього і всіх жителів Савойї, є міцною і надійною підтримкою супроти неприятельських інтриг мерзенного короля Франції».

Карл торкнувся хусткою очей. Ростан застиг позаду свого господаря з пригніченим виглядом. Дісмаса гризла совість через те, що він так налякав бідолаху герцога.

Дюрер дочитав до кінця і притиснув обидві руки до серця, показуючи цим жестом, наскільки глибоко вразили і його ці жахливі новини. Потім він згорнув лист і передав Дісмасу, наче прагнув якнайшвидше позбутися цієї неприємної речі.

— Навіть не знаю, як висловити мої почуття, ваша високосте, — сказав Дюрер. — Моє серце важче за жорно. І все ж, хвала Господу, що слова цього ненависного… ох, у мене немає слів… цей французький замір — посварити Савойю з Імперією — вчасно був розкритий!

Ростан сказав:

— Ці люди стверджують, що належать до римських нерегулярних військ. Але ви кажете, що впевнені — вони германські найманці. Гхм!

Дюрер похмуро кивнув.

— Так, хоча у мене серце крається, коли я це кажу. Тільки подумати — мої співвітчизники продали свої душі за французьке золото. Покидьки! Негідь! Але найогидніший з покидьків — той, хто сидить на троні у Парижі. О, зрадник, чиє ім'я всім відоме!

«Давай, давай!» — підігнав приятеля Дісмас.

Дюрер вів далі:

— У них диявольські наміри, але ваша високість повинна перевершити їхню кмітливість. Банда, що видає себе за імперський загін, прибуває в Шамбері нібито заради паломництва, а насправді, щоб творити злодіяння. Вони почнуть із вуличних бійок. Далі вчинять святотатство. Знеславлять Савойю і навіть вас, ваша високосте. Більш за це, — Дюрер перехрестився, — саму Святу Плащаницю! До яких наслідків мав би привести цей конфлікт? Що б ви мали зробити, ваша високосте, у відповідь на такі брудні провокації, як не розгніватися і не припинити дружні відносини з Імператором? О, як Франциск радів би з цього! Наскільки легким став би похід його армії, коли б він спрямував її на південь — знищити вас.

— Ростане! — сказав герцог.

— Ваша милосте?

— Попередьте Вільє. Охорону воріт посилити втричі. І коли ці дияволи в людській подобі з'являться… — Карл повернувся до Дюрера. — Люб'язніший графе Лотар, у депеші сказано, скільки саме тих дияволів?

— Дозвольте мені?

Мажордом простягнув руку до Дісмаса.

Дісмас стис сувій, розтрощивши печатку. Маленькі шматочки червоного воску впали на кам'яну підлогу.

— Вибачте, — сказав Дісмас. — Це я такий злий.

Він передав лист Ростану, який розправив його і прочитав.

— Тут не сказано, скільки їх. Гхм!

Маркус, який стояв позаду, як і годиться гонцю, сказав:

— Дозвольте сказати, ваша милосте.

Дюрер повернувся.

— Так.

— У Вюртемберзі я чув, що мова йшла про п'ятнадцятьох.

— Дозвольте і мені, — втрутився Дісмас.

— Так, майстре Руфус.

— Ваша високосте, я колись служив у війську. Я знаю цю породу найманців. Усі вони ландскнехти. Нема гірших створінь на землі. Дійсно, тільки в пеклі можна знайти їм рівних…

— Ну, — перервав його Карл трохи роздратовано. — Думаю, моя охорона впорається з п'ятнадцятьма найманцями.

— Я не маю сумнівів у бійцях вашої милості. Впевнений — вони неперевершені і в хоробрості, і у відданості вам і Савойї. Я сказав це, ваша милосте, лише намагаючись попередити. Ці чоловіки — справжні пси сатани. Вони не підуть без бою. І, боюся, що в цьому бою вони знищать багато добрих савойярів. Але ще більше я боюся їхньої підступності. Вони знаються на шахрайстві. У цьому вони справжні нащадки підступного Одіссея, який вигадав троянського коня. Головне — запобігти їхньому проникненню у Шамбері.

Карл насупив брови.

— І що ви пропонуєте робити, майстре Руфус?

— Здобути перевагу, ваша високосте. Атакувати їх до того, як вони атакують вас. Висунути вперед ваші загони і перехопити їх на дорозі з Екса. Напевно, вони йтимуть звідти. І послати ще один загін до підніжжя масиву Бож — на випадок, якщо вони вирішать скористатися цією дорогою. Хай ваші люди привітають їх артилерією.

— Артилерією? Але ж їх