Сергій Бараєв - 100 Мініатюр , Сергій Бараєв

В кріслі доволі зручно.

— Заплющ очі, — лунає голос зовні,— Відпусти думки. А коли вони заспокояться, відмотай відлік часу на півмільйона навколосонячних колообертів у зворотному напрямку. Спустися на червону планету, вона четверта від Світила...

Посеред спекотного, брунатного літа червоної планети я бачу масивну кам'яницю, в середину якої ведуть невеликі сходи. 
На небокраю червоне сонце підіймається все вище в гору, м'яко обпалюючи мою червону шкіру своїми променями.
Спускаюся по сходинках — спекотний полудень змінюється на ніжну прохолоду кам'яниці.

— Argh, 'urid altaearuf ealaa tarikh 'aslafi      /Аргх, я хочу ознайомитися з історією предків/, — звертаюся до Верховного Наглядача Бібліотеки.

У відповідь, він лише схвально киває. Йду кам'яницею далі, спускаючись до нижніх кімнат. Очі швидко звикають до темряви — на довгих стелажах бачу безліч давніх книг, написи яких світяться бузковими відтінками. 
Ось вона, "Книга предків" — дивлюся на в'язь, яка підіймається тонкими димними візерунками проникаючи крізь мій зір в мою свідомість.

— 'iinah li'amr mudhish bishakl mudhish /це напрочуд дивовижно/, — в захваті промовляю я. Це неймовірні знання, це щось...

— Один, два, три — прокидайтесь, — лунає голос ззовні, вириваючи мене з лагідного спокою прохолодної кам'яниці. Світ навколо розпадається на фотони, що в одну мить спалахують сотнею тисяч наднових — міцно стискаю повіки, вибух. В голові задзвеніло, немов моя свідомість луснула з середини. Наступні миті втрачаю усвідомлення себе. Порожнеча.

Приходячи до тями, з жахом розумію, що втратив ті візерунки знань червоної планети які пив очима димом бузкової в'язі.