Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева

- Набридло байдикувати, - відповіла. – Хочу потренуватися.

 Мін дивився на мене недовірливо, але нічого не сказавши, просто злегка кивнув головою в бік підставки з боккенами – дерев’яними макетами японських мечів для тренувань.

 Я взяла один із них.

- Досить переслідувати мене, - промовив Мін, і я обернулася.

- Я тебе не переслідую.

 Мін посміхнувся. Його погляд говорив: та годі.

- Досить про мене переживати. Я в нормі.

- Я не впевнена в цьому.

 Очі Міна блиснули. Йому мої слова не сподобалися.

- Я не збираюся проти твоєї волі лізти до тебе з моралями і розрадами, - запевнила, підійшовши до нього і зупинившись навпроти. – Але я завжди поруч і завжди готова вислухати тебе. Не тримай усе в собі.

- Мені нічого тобі сказати. Я впораюся.

- Це добре. Адже ми одна сім’я і повинні піклуватися одне про одного, оберігати одне одного.

- Гаразд, турботлива моя, не забувай, що це я доглядаю за тобою і твоєю донькою.

- Я пам’ятаю. Але ти маєш дозволити комусь піклуватися і про тебе.

 Погляд Міна пом’якшився.

- Покажи мені, що ти вмієш, - промовив вампір, відходячи від теми. – Від цього може залежати твоє життя. Без меча ти недостатньо хороша. У тебе мало практики.

 Я зсунула брови. Але він мав рацію. Я й сама знала, що мені потрібно більше тренуватися.

- Ну, ось і побудь моїм тренером і вчителем.

 Мін посміхнувся. І ця посмішка говорила, що я сама напросилася.