Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

— Знання про наркотики походить переважно від чоловіків, бо вони більше схильні до ризику — як вияву чоловічої агресії. Ти читав свою Оранжистську Католицьку Біблію, тож знаєш історію Єви з яблуком. От цікавий факт про цю історію: Єва не була першою людиною, що зірвала та скуштувала яблуко. Першим був Адам, і таким чином він навчився, як перекласти провину на Єву. Моя історія розповідає тобі дещо про те, як наші суспільства приходять до структурної необхідності творення підгруп.

Монео злегка схилив голову набік.

— Владико, а як це мені допоможе?

— Це допоможе тобі з леді Хві!

* * *

Зведена воєдино множинність Усесвіту привертає мою найглибшу увагу. Це річ найвищої краси.

Викрадені журнали

Лето почув Монео в передпокої за мить до того, як Хві увійшла до малої аудієнційної кімнати. Мала на собі широкі блідо-зелені шаровари, туго обв’язані на щиколотках темно-зеленими стрічками, що пасували до її сандалів. З-під чорного плаща виднілася вільна блуза такої ж темно-зеленої барви.

Вона зі спокійним виглядом підійшла до Лето й сіла без запрошення, вибравши золоту подушку замість червоної, яку займала раніше. Монео знадобилося менше години, щоб доставити її сюди. Лето своїм гострим слухом почув, як Монео метушиться в передпокої, тож послав сигнал зачинити аркоподібні двері.

— Щось стурбувало Монео, — промовила Хві. — Він дуже старався не показати мені цього, але що більше мене заспокоював, то сильніше тривожив.

— Він не налякав тебе?

— О ні. Хоча сказав щось дуже цікаве. За його словами, я мушу завжди пам’ятати, що Бог Лето для кожного з нас є іншою особою.

— Що в цьому цікавого? — спитав Лето.

— Цікавим було питання, якому ці слова передували. Він сказав, що часто міркує, яку роль ми відіграємо у творенні цієї різниці.

— Це цікаво.

— Гадаю, це влучна думка, — промовила Хві. — Навіщо ви мене покликали?

— Якось твої господарі з Ікса…

— Вони більше мені не господарі, Владико.

— Вибач. Надалі я називатиму їх іксіанами.

Вона поважно кивнула головою і підказала:

— Якось…

— Іксіани міркували про створення зброї на кшталт мисливця-шукача — самохідної смерті з машинним розумом. Вона мала бути запроєктована як самовдосконалюваний об’єкт, що шукав би життя і зводив його до неорганічної матерії.

— Я про таке не чула, Владико.

— Я знаю. Іксіани не усвідомлюють, що виробники машин завжди ризикують самі перетворитися на машини. Це крайня стерильність. Машини постійно програють… із часом. А коли ці машини програ`ють, не зостанеться нічого, жодного життя взагалі.

— Інколи я думаю, що вони божевільні, — сказала вона.

— Антеак теж так вважає. Це наша безпосередня проблема. Тепер іксіани зайнялися новою справою, яку приховують.

— Навіть від вас?

— Навіть від мене. Я висилаю Превелебну Матір Антеак, щоб вона вивчила це питання для мене. Щоб їй допомогти, я хочу, аби ти розповіла все, що зможеш, про місце, де провела дитинство. Не оминай жодної подробиці, хай навіть дрібної. Антеак допоможе тобі згадати. Нам потрібен кожен звук, кожен запах, постаті та імена відвідувачів, кольори, ба навіть мурашки по шкірі. Найдрібніша деталь може виявитися необхідною.

— Ви думаєте, що це і є те приховане місце?

— Я це знаю.

— І думаєте, що там вони виготовляють цю зброю?..

— Ні, але це стане для нас претекстом, аби вивчити місце твого народження.

Вона розтулила вуста, повільно, поступово всміхнулася, а тоді сказала:

— Мій Владика хитрий. Я негайно ж поговорю з Превелебною Матір’ю.

Хві почала підводитися, але він зупинив її жестом.

— Не можемо показувати, що поспішаємо, — сказав їй.

Вона знову опустилася на подушку.

— За спостереженнями Монео, усі ми різні, — промовив Лето. — Творіння не закінчується. Твій бог досі тебе творить.

— Що знайде Антеак? Ви знаєте, чи не так?

— Скажімо, я в цьому сильно переконаний. А поки — ти не згадала теми, яку я порушив раніше. Ти не маєш питань?

— Ви дасте мені відповідь, коли я її потребуватиму. — Це було твердження, повне такої довіри, що Лето не зміг видобути голосу. Міг лише дивитися на неї, розуміючи, яким надзвичайним є це звершення іксіан, ця людина. Хві зберігала найвищу вірність наказам обраної нею моралі. Вона була милою, теплою, щирою і мала дар глибокого співчуття, що змушував її поділяти всі страждання тих, з ким себе ототожнювала. Він міг уявити собі збентеженість бене-ґессеритських учительок, коли ті зіткнулися з цією непохитною серцевинною щирістю. Їхня роль, очевидно, звелася до того, аби тут додати трохи науки, там трохи вміння, а все це разом ще зміцнило ту силу, що не дозволила їй стати бене-ґессериткою. Як це, мабуть, їх гризло!

— Владико, — сказала вона, — я хотіла б дізнатися причини, що змусили вас вибрати таке життя.

— Насамперед ти маєш зрозуміти, як це — бачити наше майбутнє.

— З вашою допомогою я спробую.

— Ніщо ніколи не є відокремленим від свого джерела, — промовив він. — Бачення майбутнього — це видіння континууму, неперервності, у якій усі речі прибирають обрисів, схожих на бульбашки, що формуються у водоспаді. Ти їх бачиш, а тоді вони щезають у потоці. Якщо потік закінчується, то цих бульбашок наче ніколи й не було. Цей потік — мій Золотий Шлях, і я бачив його кінець.

— Ваш вибір, — вона жестом вказала на його тіло, — змінив це?

— Змінює постійно. Зміну спричиняє не тільки спосіб мого життя, а й спосіб моєї смерті.

— Ви знаєте, як помрете?

— Не як. Знаю лише Золотий Шлях, на якому це станеться.

— Владико, я…

— Знаю, це складно зрозуміти. Я помру чотирма смертями: смертю тіла, смертю душі, смертю міфу й смертю розуму. І всі ці смерті містять зерно воскресіння.

— Ви повернетеся з…

— Повернеться зерно.

— Коли вас не стане, що буде вашою релігією?

— Усі релігії — це єдина спільнота. У межах Золотого Шляху спектр зостанеться нерозривним. От тільки люди спершу бачать одну частину, а тоді іншу. Ілюзії можуть бути названі збоями чуттів.

— Люди далі вам поклонятимуться, — сказала вона.

— Так.

— Але коли вічність закінчиться, настане гнів, — промовила вона. — Буде заперечення. Дехто казатиме, що ви були звичайним тираном.

— Ілюзія, — погодився він.

Клубок