Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

— Отже, ви їх не покараєте?

— Монео, врешті-решт, я — єдиний батько свого народу. Батько мусить бути великодушним так само, як і суворим.

«Він у доброму гуморі», — подумав Монео. У нього вирвалося легке зітхання, на що Лето відреагував усмішкою.

— Антеак заперечувала, коли я повідомив, що ви наказали амністувати кількох наших ув’язнених лицеплясів.

— Я маю для них завдання під час Фестивалю, — сказав Лето.

— Владико?

— Я скажу пізніше. Перейдімо до новин, які змусили тебе ввірватися до мене в такий час.

— Я… аххх… — Монео прикусив нижню губу. — Тлейлаксу виявилися достатньо балакучими, намагаючись здобути мою прихильність.

— Звичайно. І що ж вони розповіли?

— Вони… аххх, надали іксіанам необхідні консультації та спорядження, щоб створити… уххх, по суті кажучи, не гхолу й навіть не клона. Можливо, нам слід використати тлейлаксанський термін: клітинну реконструкцію. Цей… аххх, експеримент було здійснено всередині якогось захисного пристрою. Гільдієри запевнили їх, що ваші сили неспроможні проникнути туди.

— І результат? — Лето відчув, що ставить це питання в холодній порожнечі.

— Вони не впевнені. Тлейлаксу не дозволили бути свідками. Однак вони помітили, що Малкі ввійшов до цього… гм, приміщення, а пізніше вийшов звідти з немовлям.

— Так! Я знав!

— Ви знали? — здивувався Монео.

— Здогадався завдяки логіці. І це сталося приблизно двадцять шість років тому?

— Саме так, Владико.

— Вони ідентифікували немовля як Хві Норі?

— Вони не впевнені, Владико, але… — Монео знизав плечима.

— Звичайно. І який ти з цього зробиш висновок, Монео?

— Що в нову іксіанську Амбасадорку закладено глибоку мету.

— Безперечно, так. Монео, чи не здалося тобі вкрай дивним, наскільки Хві, ніжна Хві, є дзеркальним відображенням грізного Малкі? Вона — його протилежність у всьому, зокрема й статі.

— Я про це не думав, Владико.

— А я подумав.

— Я негайно ж вишлю її на Ікс, — сказав Монео.

— Ти нічого такого не зробиш!

— Але ж, Владико, якщо вони…

— Монео, я помітив, що ти рідко повертаєшся спиною до небезпеки. Інші часто так роблять, але ти — ні. То чому ж ти втягуєш мене в таку очевидну дурість?

Монео ковтнув слину.

— Добре. Мені подобається, коли ти визнаєш помилковість своєї поведінки, — промовив Лето.

— Дякую, Владико.

— Також мені подобається, коли ти щиро висловлюєш вдячність, як оце зараз. А тепер скажи, Антеак була поруч, коли ти почув ці одкровення?

— Як ви наказали, Владико.

— Чудово. Це додасть трохи руху. А зараз залиш мене й іди до леді Хві. Скажи, що я хочу негайно її бачити. Це її занепокоїть. Вона думає, що ми не зустрінемося, аж доки я не викличу її до Цитаделі. Я хочу, щоб ти розвіяв її побоювання.

— Яким чином, Владико?

Лето сумно відповів:

— Монео, чому ти просиш у мене поради в справі, у якій ти фахівець? Заспокой її і приведи сюди, запевнивши в моїх добрих намірах.

— Так, Владико. — Монео вклонився і ступив крок назад.

— Хвилинку, Монео!

Монео застиг, не відриваючи погляду від обличчя Лето.

— Ти здивований, Монео, — сказав Лето. — Інколи ти не знаєш, що про мене думати. Чи я всевладний усевідець? Ти приносиш мені ці крихти й міркуєш: «Чи він уже це знає? Якщо так, то навіщо я про це розповідаю?» Але я віддав наказ сповіщати мене про таке, Монео. Хіба ж твій послух не є водночас повчанням?

Монео зібрався було знизати плечима, але натомість глибше задумався. Його губи затремтіли.

— Час може бути також місцем, Монео, — сказав Лето. — Усе залежить від того, де ти стоїш, на що дивишся, що чуєш. Міру цього можемо знайти у своїй свідомості.

Після довгого мовчання Монео ризикнув озватися:

— Це все, Владико?

— Ні, це не все. Сьогодні Сіона отримає пакет, який їй доставить кур’єр Гільдії. Ніщо не може завадити доставці їй цього пакета. Ти зрозумів?

— Що… що в цьому пакеті, Владико?

— Деякі переклади й тексти. Я хотів би, щоб вона їх побачила. Ти жодним чином не втручатимешся. У пакеті немає меланжу.

— Як… звідки ви знали, чого я боявся в цьому…

— Бо ти боїшся прянощів. Вони могли б подовжити твоє життя, але ти їх уникаєш.

— Я знаю інші їхні наслідки, Владико.

— Щедра природа вирішила, що меланж відкриє в декого з нас несподівані глибини психіки, а ти цього боїшся?

— Я Атрід, Владико!

— Ах, так, а для Атрідів меланж може завдяки особливому процесу внутрішнього одкровення розгорнути таємницю Часу.

— Мені достатньо пам’ятати, як ви мене випробували, Владико.

— Хіба ж ти не відчуваєш необхідності бачити Золотий Шлях?

— Це не те, чого я боюся, Владико.

— Ти боїшся іншого подиву, через який я й зробив свій вибір.

— Досить мені глянути на вас, Владико, і я згадую цей страх. Ми, Атріди… — урвав із пересохлим ротом.

— Ти не хочеш пам’ятей предків і всіх інших, що рояться в мені!

— Інколи… інколи, Владико, я думаю, що прянощі — це прокляття Атрідів!

— Ти хотів би, щоб мене ніколи не існувало?

Монео промовчав.

— Але меланж має свою цінність, Монео. Навігатори Гільдії його потребують. Без нього Бене Ґессерит перетворилися б на безпорадну групу плаксивих жінок!

— Ми мусимо жити з ним або без нього, Владико. Це я знаю.

— Дуже влучно, Монео. Але ти волієш жити без нього.

— Хіба я не маю такого вибору, Владико?

— Наразі маєш.

— Владико, що ви…

— У загальному галаху є двадцять вісім різних слів для меланжу. Вони описують його за навмисністю вжитку, розрідженням, віком, залежно від того, чи здобуто його чесною купівлею, крадіжкою або завоюванням, чи був це дар, залишений у спадок чоловікові або жінці, і ще багато інших способів найменування. Що ти про це думаєш, Монео?

— Владико, ми маємо багато можливостей вибору.

— Тільки якщо йдеться про прянощі?

Монео задумливо насупив брови й відповів:

— Ні.

— Ти так рідко кажеш «ні» у моїй присутності, — зауважив Лето. — Я люблю дивитись, як твої губи вимовляють це слово.

Губи Монео здригнулися в силуваній усмішці.

Лето жваво промовив:

— Гаразд! Тепер рушай до леді Хві. Я дам тобі на прощання пораду, яка може допомогти.

Монео з