Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

у горлі якусь мить не давав їй говорити, тоді вона сказала:

— Як ваше життя і ваша смерть змінюють цю… — Вона труснула головою.

— Життя триватиме.

— Я в це вірю, Владико, але як?

— Кожен новий цикл є реакцією на попередній. Якщо ти задумаєшся над обрисом моєї Імперії, то знатимеш обрис наступного циклу.

Вона відвела від нього погляд.

— Усе, що я довідалася про вашу Родину, сказало мені, що ви зробили це, — вона жестом, не дивлячись, вказала в його напрямку, — лише з несамолюбних мотивів. Хоча я не думаю, що справді знаю обрис вашої Імперії.

— Золотий Мир Лето?

— Миру менше, аніж дехто хотів би нас у цьому запевнити, — сказала вона, дивлячись на нього.

«Її щирість! — подумав Лето. — Ніщо її не зупинить».

— Це час утроби, — сказав він. — Час, коли ми розширюємося разом із розширенням окремої клітини.

— Але чогось не вистачає, — промовила вона.

«Вона як Дункани, — подумав він. — Чогось не вистачає, і вони негайно ж це відчувають».

— Плоть росте, а психіка ні, — сказав він.

— Психіка?

— Рефлексивна свідомість, що каже нам, наскільки живими ми можемо стати. Ти добре це знаєш, Хві. Це чуття каже тобі, як залишатися вірною собі.

— Вашої релігії недостатньо, — промовила вона.

— Жодної релігії недостатньо. Це питання вибору, єдиного самотнього вибору. Тепер ти розумієш, чому твоя дружба і твоє товариство так багато для мене значать?

Вона моргнула, проганяючи сльозу, тоді сказала:

— Чому люди цього не бачать?

— Бо їм цього не дозволяють умови.

— Умови, які диктуєте ви?

— Саме так. Озирнися, оглянь мою Імперію. Бачиш обрис?

Вона заплющила очі, подумала.

— Хтось хоче щодня сидіти над річкою та вудити рибу? — спитав він. — Чудово. Маєш таке життя. Хочеш плавати на човнику морем, від острова до острова, відвідуючи чужинців? Прекрасно! Що ще можна робити?

— Подорожувати космосом? — спитала Хві, а в голосі залунав виклик. Вона розплющила очі.

— Ти помітила, що я і Гільдія не дозволяємо цього.

— Ви не дозволяєте.

— Це правда. Якщо Гільдія виявить непослух, то не отримає прянощів.

— А прикріплення людей до планет утримує їх від нерозумних пустощів.

— Воно спричиняє дещо важливіше. Наповнює їх прагненням подорожувати. Створює потребу вирушати в далекі мандри та бачити дивні речі. Урешті подорож починає означати свободу.

— Але прянощі вичерпуються, — сказала вона.

— А свобода стає з кожним днем ціннішою.

— Це може призвести лише до розпачу та насилля, — промовила Хві.

— Серед моїх предків був мудрий чоловік — насправді це я, розумієш? Розумієш, що в моєму минулому немає чужих?

Вона з благоговінням кивнула.

— Цей мудрий чоловік зауважив, що багатство є знаряддям свободи. Але погоня за багатством є дорогою до рабства.

— Гільдія та Сестринство поневолюють самі себе!

— Так само, як іксіани, тлейлаксу та багато інших. Ох, час від часу вони винишпорюють трохи прихованого меланжу, і це приковує їхню увагу. Дуже цікава гра, хіба ні?

— Але коли настане насилля…

— Виникнуть голод і тяжкі думки.

— На Арракісі теж?

— Тут, там, усюди. Люди дивитимуться на мою тиранію як на старі добрі часи. Я стану дзеркалом їхнього майбутнього.

— Але ж це буде жахливо! — запротестувала Хві.

«Вона не могла відреагувати інакше», — подумав він. Тоді сказав:

— Оскільки земля не зможе прогодувати людей, ті, що виживуть, збиратимуться у дедалі менших притулках. Жахливий процес відбору повториться в багатьох світах — вибух природного приросту й вичерпування харчів.

— Але чи Гільдія не зможе…

— Без кількості меланжу, достатньої, щоб обслуговувати доступні транспортники, Гільдія буде переважно безпорадною.

— Багаті не врятуються?

— Деякі.

— Тож насправді ви нічого не змінили. Ми так і будемо змагатися і помирати.

— Аж доки піщаний черв знову не запанує на Арракісі. До того часу ми всі пройдемо випробування глибоким досвідом, поділеним на всіх. Довідаємося: те, що може статися на одній планеті, може статися на кожній.

— Стільки болю і смертей, — прошепотіла вона.

— Ти не розумієш значення смерті? — спитав він. — Мусиш зрозуміти. Увесь вид мусить зрозуміти. Усе живе мусить зрозуміти.

— Допоможіть мені, Владико, — шепнула вона.

— Це найглибший досвід для кожного створіння, — промовив він. — Маленька смерть — це ризиковані речі, що відображають її: небезпечні для життя хвороби, ушкодження та нещасні випадки… пологи для жінок… а колись ще й битви для чоловіків.

— Але ваші Рибомовки…

— Вони вчать виживання.

Її очі з розумінням розширилися.

— Ті, що вижили. Звичайно!

— Який же ти скарб, — сказав він. — Яка рідкість і який скарб. Благословляю іксіан!

— І проклинаєте?

— І це теж.

— Я не думала, що зумію колись зрозуміти значення ваших Рибомовок, — зізналася вона.

— Цього навіть Монео не розуміє, — промовив він. — І я вже втратив надію з Дунканами.

— Треба цінувати життя, щоб хотіти його зберегти, — сказала вона.

— І ті, що вижили, найлегше й найгостріше сприймають красу життя. Жінки знають це краще, ніж чоловіки, бо народження є віддзеркаленням смерті.

— Мій дядько Малкі казав, що ви маєте поважні причини, аби забороняти чоловікам битви та випадкове насилля. Який же гіркий урок!

— Без легко доступного насилля чоловіки мають небагато способів перевірити, як вони зустрінуть цей останній досвід, — промовив він. — Чогось бракує. Психіка не росте. Що люди кажуть про мир Лето?

— Що через вас ми викачуємося у безглуздому декадансі, як свині у власному бруді.

— Завжди вбачай істину в народній мудрості, — сказав він. — Декаданс.

— Більшість чоловіків не має принципів, — зауважила вона. — Жінки-іксіанки постійно на це нарікають.

— Коли мені потрібно розпізнати бунтівників, я шукаю чоловіків із принципами, — промовив він.

Вона мовчки глянула на нього, а він подумав, що ця проста реакція дуже багато сказала про її розум.

— Як думаєш, де я знаходжу своїх найкращих адміністраторів? — спитав він.

Вона не стримала легкого зітхання.

— Принципи, — сказав Лето, — це те, за що ти змагаєшся. Більшість чоловіків проживає своє життя без жодних викликів, окрім останньої миті. У них дуже мало неприязних арен, на яких вони могли б пройти випробування.

— У них є ви,