Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

       «Сама прийду»

      «В ресторані чи на вулиці поговоримо?».

      «На вулиці» - набила відповідь.

      «Тоді біля «Рози» о двадцятій. Встигнеш?».

      «Так».

Глянула на годинник – сорок хвилин до зустрічі. Швидко натягнула джинси і курточку, кросівки вже на ходу насувала. Мені йти до парку хвилин п’ятнадцять максимум, та поспішала. Дорогою накривати стало, да так, що хотілось назад повернути. Коли знайомий силует здаля побачила, аж схотілося за щось ухопитись. Гліб дивився кудись вглиб парку, та мене ще і не почув, а ніби відчув – озирнувся. Він дивився на мене стоячи на місці, а я повільно шла до рідного незнайомця в джинсах і куртці.

       - Вітаю, - промовив Гліб. – Може все ж в приміщення зайдемо?

       - Ні, не треба. Краще прогуляємось трохи.

Ми мовчки рушили вглиб парку.

       - Головне ти вже сам підслухав.

     - Звісно. Ви наче два довбаних агента ГУР, а не офісні співробітниці. І сховалась гарно, визнаю. І подруга міцна, як та криця. Набрехала мені від усієї души, натхненно – молодець.

Не знаю, що саме сподівалась почути, та не холодний голос, як в нашу першу зустріч від нього почула.

     - Я хотіла тобі сама сказати, але…

      - До чи після, як рішення б без моєї участі прийняла?

      - Ніякого рішення і приймати не збиралсь.

      - Давай чесно і відверто, хоч і обоє до того не дуже звикли.

       - А я так і роблю!

     - Тоді почнемо з очевидного. Дитина наша, разом вже жили. Пропоную повернутись до місця на якому спинились. Ми одружимось – я вже вільний, ти також – довідка на тебе чекає.

     - Як це? – запитала і про кожне його речення окремо і про все разом, та відповів лиш на останнє.       

        - Я все владнав. 

        - Яким чином?! Навіщо?!

     - Тому що так треба було. Цього разу твою біографію вивчив дуже прискіпливо – від тебе ж не дочекаєшся. Знайшов ту Наталію, свідчення вже дала, довідка є, справу закрито.

Дорогою сюди, хотілось просто підійти та обійняти, почути рідний запах і серцебиття, а тепер відчула як руки зудить, так стукнути хотілось.

       - Ти геть нічого не зрозумів! Не тобі вирішувати все за мене! Ти ще мені угоду, як тій своїй блонді фарбованій запропонуй!

        - А ти погодишся?

Він не ховав погляд, я також. Ми різали одне одного на шмаття і ніхто відступати не думав.

       - Не смій так зі мною!

        - А як? Ще пів життя на кактусі гадати «любить – не любить»?

        - І шо кактус підказує?

      - Непевні сигнали подає. Ніяк не розпізнаю, система складна – не вирахуєш. Обоє вільні, ти мою дитину носиш, чого не вистачає?

        - І шо, ти тепер тут мені як жива пропозиція приїхав?

        - Так. Навіть на вибір кілька варіантів дав.

        - І що порадиш?

        - Перший варіант. Ти мені потрібна.

        - Я чи дитина?

       - Бажано – обидві.

       - Я подумаю, - рякнула я і замовкла.

Він постояв, дихаючи мов після пробіжки, попиляв мене поглядом.

        - То мені тут чекати? – рявкнув мені у відповідь.

     - Не раджу – можу і до зими думати. Краще іди собі. Я пізніше про своє обгрунтоване рішення повідомлю. У письмовій формі.

        - Не жени мене, бо не вийде – дещо моє цінне таки маєш.

       - Так вирішив говорити? Тоді все спрощу для тебе. З мене «контейнер» не зробиш.

        - Тобто? 

        - Я часу не гаяла, всесьогодні вже вирішила сама.

        - Ти брешеш.

        - Ні. Прийшла сюди лиш з цікавості.

         - Це не правда, Аня.

     - Думай як хочеш і вертайся звідки приїхав. Навіть якби тобі збрехала, все одно б нічого не змінилось – родини з нас не зліпити, житиму далі без тебе і без зайвого клопоту. Не силою ж змусиш?!

Думала піти ефектно, а він випередив. Розвернувся і стрімко попер на вихід. Дивилась, як він віддаляється, бачила як за деревами фари кліпнули і автівка рушила з місця з ревінням мотору і скреготом шин. «Іди, все вірно, так і має бути» - повторювала собі я. Може з часом саму себе в тому і переконаю. Колись же вигадала собі схему: не приростай і не звикай, як  згоріло все – не живи біля попелу і нових вуглів не роздмухуй.  І вона працювала! Доволі довго. Та не вибудуєш ніякої системи, щоб себе від болю убезпечити – завжди збій якийсь не прорахуєш. Перекотиполю самому легше. Та тепер одна вже і не буду. Стояла в тому парку осінньому, ковтала сльози. Сама купу гріхів і собі йому приписала, а дитину красти ще гірший гріх. Сміливо собі заявила, що не хочу поруч з крижаною брилою жити, а відчуваю - не розминувся корабель з айсбергом, тону. І я тонула захлинаючись сльозами і ненавиділа себе за цю слабкість. Я йшла внікуди темним парком рукавом очі витираючи і дивлячись на телефон. Все ж не так все мало бути! Зупинити його? А ще вийде виправити? Нафантазувала одного, а отримала зовсім інше. І винити нема кого. Дійшла до якоїсь лавки, не сіла, а наче впала. Очі долонями затулила і затихла. Я маю це виправити. Або просто пережити. От тільки уявлення не маю, як саме. Шмигнула носом, говорити ні з ким не хотілось, лише з собою, от сама до себе в голос і промовила: