Джон Гришем - Бар «Когут»

закують в кайданки. Інший уповноважений зачитував правила пересування бортом протягом рейсу, правила користування туалетами тощо. Так, розмовляти можна, але тихо. Найменший натяк на безлад, і всі пасажири будуть заковані в кайданки. Будь-яке заворушення призведе до автоматичного арешту по прибутті. З ними залишилося шість озброєних агентів. Безпересадковий переліт займе одинадцять годин, харчування надаватиметься. Близько сьомої двигуни загули. Двері зачинили, й інструктор наказав пасажирам пристебнутися. Потім пояснив їм правила безпеки й поведінки під час аварійної ситуації. Усім пасажирам видали коричневі пакети: сандвіч із сиром, яблуко й маленьку ємність із соком. О сьомій двадцять літак здригнувся й покотився у напрямку доріжки рулювання.

Через двадцять шість років після прибуття до Маямі «зайцями» на ліберійському торговельному судні Абду й Фанта Маали покидали свою приймальну країну наче злочинці, прямуючи в невизначене майбутнє. Їхній син Бо, який сидів поряд із ними, покидав єдину країну, яку справді знав. Коли літак відірвався від землі, вони тримали себе в руках, стримуючи сльози.

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ ІЗ БАРДТАУНА зателефонував співробітник служби соціальної допомоги й сповістив Золу, що її сім’я на шляху в столицю Сенегалу Дакар. Це був один із рутинних дзвінків згідно зі списком за номером, зазначеним у графі «контактна особа» навпроти імен депортованих. Хоча Зола знала, що колись цей час настане, вона сприйняла новину дуже важко. Піднявшись поверхом вище, вона сповістила про це Марка й Тодда, і вони цілу годину її заспокоювали. Потім вирішили прогулятися і десь поїсти.

Це був скорботний сніданок. Зола була настільки схвильованою, так турбувалась про своїх рідних, що навіть не доторкнулася до замовлених вафель. Тодд і Марк теж переживали за її сім’ю, але вони майже всю ніч переймалися через власну скруту. Даррелл Кромлі вчинив позов значно раніше, ніж; вони розраховували. Асоціація адвокатів сіла їм на хвіст, напевне, через того ж Кромлі або через того мерзотника Моссберґа з Чарльстона. А втім, це не мало особливого значення, бо із цим фарсом покінчено. Хоч вони й багато про що жалкували, але найбільше хвилювалися за ошуканих ними клієнтів. Ті люди їм довіряли, платили гроші та пошилися в дурні й тепер знову будуть перемелені жорнами системи.

Поки вони їли, позираючи на Золу, та дістала телефон і вже вдруге зателефонувала Діалло Ньянгу. Дакар знаходився чотирма часовими поясами східніше, і робочий день там був у повному розпалі. І знову їй не відповів ані Діалло Ньянг по стільниковому, ані хтось із його офісу за номером дротової лінії зв’язку. За ті п’ять тисяч доларів, що Зола перерахувала йому кількома тижнями раніше, Ньянг погодився зустріти її сім’ю в аеропорту, організувати тимчасовий притулок і, що найважливіше, підмазати органи влади. Він називався справжнім експертом у імміграційних питаннях, який точно знає, що треба робити. Не додзвонившись до нього, Зола ошаленіла.

Оскільки чимало людей знали їхню адресу, повертатися додому було не кращою ідеєю, тому вони пройшли кілька кварталів, знайшли «Старбакс», купили кави, відкрили ноутбуки й повернулися до телефонних довідників. Пошук нових фіктивних клієнтів дозволяв згаяти час і зайняти розум.

ІЗ МОНОТОННИМ ПЛИНОМ ЧАСУ ПЕРЕЛЬОТУ пасажири потроху жвавішали й ставали балакучішими. Багато хто стверджував, що їх там чекатимуть, хоча невпевненість у їхніх словах відчувалася майже фізично. Ніхто навіть не прикидався оптимістом. Вони жили в іншій країні багато років і не мали навіть належних документів або посвідчень особи, принаймні сенегальського зразка. Власників фальшивих водійських прав США примусили їх здати. Загальновідомо, що дакарська поліція доволі жорстко ставилася до тих, які повернулися. Їхня логіка була проста: якщо ти не хотів тут жити, то й ти тут також нікому не потрібен. Якщо із США тебе витурили, отже, ти взагалі нікому не потрібен. До них переважно ставилися як до ізгоїв. Їм важко було знайти житло та роботу. Хоча більшість із їхніх співвітчизників мріяли іммігрувати до США і Європи, вони, втім, зневажливо ставилися до тих, хто спробував, але зазнав поразки.

Рідні Абду й Фанти були по всій країні, але їм не можна було довіряти. Упродовж усіх цих років із ними неодноразово зв’язувалися рідні та двоюрідні брати й сестри, які бажали нелегально виїхати в США, але Абду і Фанта не могли або не хотіли до цього залучатись. Жити без документів і без того небезпечно. Нащо ризикувати прикриттям, допомагаючи іншим?

А тепер їм самим знадобилась допомога, але не залишилось нікого, кому вони могли б довіряти. Зола запевнила їх, що Діалло Ньянг, чиї послуги оплачені заздалегідь, може про них подбати. Вони ревно молилися, аби він втрутився і підтримав їх.

Вони летіли вдень і вночі. Після одинадцяти годин перельоту й двох сніданків тим, що було в коричневих пакетах, літак почав знижуватись над Дакаром, і знов бортом заволодів гнітючий настрій. Їхній політ завершився опісля півночі — цілодобова подорож, про яку ніхто з них не домовлявся. Літак викотився до головного терміналу й зупинився біля останнього виходу в довгому ряду інших. Двигуни замовкли, але двері лишалися зачинені. Один із імпівців пояснив, що, як тільки вони увійдуть до терміналу, за них уже відповідатимуть сенегальські уповноважені, поза юрисдикцією США. Нехай щастить.

Тільки-но двері відкрилися, вони схопили свої чували й почовгали з літака вниз трапом. У терміналі їх провели до великої вільної зони, відокремленої від головного залу рядом поліціянтів у однострої. Ті були повсюди, і ніхто з них і близько не видавався дружелюбним. Уповноважений у костюмі почав гавкаюче віддавати інструкції французькою — офіційною мовою Сенегалу.

Коли чотири місяці тому їх заарештували, і загроза депортації стала явною, Абду й Фанта знов заговорили рідною французькою. Після того, як вони двадцять шість років цуралися її, наполегливо вивчаючи англійську, попервах їм було важкувато. Але поступово мова повернулася, і, мабуть, єдиним позитивним аспектом їх утримання, було те, що вони знов говорили рідною мовою. З іншого боку, Бо ніколи не чув французької вдома й не насмілився вивчати її в школі. Спочатку він не міг вимовити ані слова, але в Бардтауні він став більш умотивованим. За чотири місяці безперервного спілкування французькою з батьками він став трохи чи не експертом.

Але уповноважений говорив швидко й багатослівно. Більшість із біженців наче заіржавіли й не встигали за ним. Процедура розпочалася, коли поліціянт узявся переглядати американські документи. Він підкликав Маалів, махнувши рукою, і закидав їх питаннями. Із якої вони частини Сенегалу? Як довго були в США? Хтось із членів сім’ї там залишився? Чи є рідні в Дакарі або іншому місті чи селі? Де вони планують жити? Запитання