Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Бідолашний Дан скорився, а коли дійшов до валуна, доповів, важко дихаючи:

— Двісті тридцять чотири кроки… дуже точно!

— Перемнож їх на вісімдесят. Швидко! Скільки буде?

Дан встромив руки в волосся:

— Двісті чортів ворушаться у мене в мозку.

— Тільки сто вісімдесят сім, — одразу ж поправила його Лучія. — Урсу! Яка віддаль може бути між смерекою й валуном?

Один погляд — і хлопець відповів без вагання:

— Трохи менше двохсот метрів… Метрів на десять менше…

— Ти нічого не чув? — підозріливо спитала його Лучія. — Тобі нічого не шепнув Дан?

Урсу навіть не почув запитання, натомість Дан відчув себе ображеним:

— Я розумію, що ти мене підозрюєш у шахрайстві… Але підозрювати Урсу — то вже занадто!..

Як завжди, найпорядніший черешняк переживав за іншого. Урсу байдужно махнув рукою.

— Вибачте… — вклонилася Лучія Данові, потім звернулася до Урсу: — Я попросила б тебе сказати, скільки метрів від валуна до смерічки… Приблизно…

— Хоч би дуже приблизно! — перебільшено уточнив Дан.

Лучія навіть не глянула на нього. Вона дивилася на Урсу, стежила за кожним його рухом, готова розв’язати проблему збігу.

Хлопець кинув погляд у напрямку смерічки, потім ще раз глянув крізь примружені повіки й відповів:

— Понад триста п’ятдесят, може, навіть понад триста шістдесят метрів… Близько трьохсот шістдесяти…

Нарешті Лучія могла перевірити! І щоб не було навіть сліду непевності, вона сама, власними кроками переміряла віддаль. Дійшовши до кінця, сказала втомленим голосом:

— П’ятсот двадцять три кроки! Обчисли, Дане!

Дан уже приготував папір та олівець. Швидко відповів:

— Чотириста вісімнадцять метрів і сорок сантиметрів!

— Не може бути! — заперечив крем’язень.

— І я не вірю, — теж здивувалася Лучія.

— Тоді самі підрахуйте! — почав гарячкувати Дан. — Скільки буде п’ятсот двадцять три на вісімдесят?

— Чому на вісімдесят? — спитала Лучія.

— А хіба ми досі рахували не так? — здивувався Дан.

— Стривай-но трішки… — заспокоїла його Лучія. — У мене ж не твій крок. Мій крок має тільки сімдесят сантиметрів. Перерахуй знову!

Дан почав дихати так, ніби востаннє в житті, дуже швидко перерахував і, закінчивши обрахунки, аж перемінився на обличчі:

— Неймовірно! Триста шістдесят шість метрів! Урсу, ти — геній топографії! А тепер що ти скажеш, панночко?

— Мені теж дивно, — трохи вагаючись, визнала Лучія. — Як це тобі вдається, Урсу?

— Це не дуже складно… — байдуже відповів крем’язень. — Я думаю, тобто уявляю собі, до якого місця кілометр, а потім ділю його на десять частин по сотні метрів. При сотнях усе спрощується: одна, дві, три сотні, потім четверту ділю на десять… А коли доходжу до декаметрів, ділю і їх: один, два, три, чотири, п’ять… на шостому одержую метри, потім ділю метри на десять: один, два, три, чотири, нарешті п’ятий метр починаю ділити на десять…

Спершу Лучія сприймала його всерйоз. Але коли Урсу дійшов до третього поділу, вона спробувала глянути йому в очі: на обличчі не було ані сліду іронії. Дан, навпаки, спершу почував себе, мов гайдуцький баран, підвішений над вогнем, а коли Урсу дійшов до сантиметрів, він вибухнув страшним реготом.

— А потім — міліметри… — підхопив він. — Ха-ха-ха! А потім… Ха-ха-ха!.. Що там іде за міліметрами, Лучіє?

Лучія трішечки надулася. І не так їй допік жарт, як надто серйозний тон, яким Урсу пояснював це.

— Справедлива покара, — проголосила вона, — починається одразу ж: Урсу робитиме вимірювання, а Дан — перевірки!

— Пардон! — зарепетував Дан. — Я сподіваюся, ти переплутала мене з кимось іншим, хто має таке саме ім’я. Дай мені спокій, до дідька! Я вже ситий цими вимірами й підрахунками. Я теж хочу дивитися на краєвиди, стрибати від радості…

— Саме тому я й доручила тобі виміри, — сказала Лучія. — Щоб ти дивився й стрибав… Якщо ти думаєш трохи…

— Я зовсім не хочу думати! — затявся бунтівник. — Я хочу перекидатися через голову, ось так!

Не встиг він докінчити останнє слово, як відчув, що провалюється без жодного шансу на порятунок в яму, якої він не помітив. Лучія побачила, що він падає крізь землю, але хвилювання і страх паралізували її. Урсу, одним порухом скинувши із себе весь вантаж і одним стрибком опинившись край тріщини, схопив Дана за руку саме тої миті, коли хлопець уже зникав у прірві, тобто в останню мить. Усе тривало лиш часточку секунди. Але, піднявши Дана на поверхню, Урсу побачив, що весь вантаж котиться в діл, мов підхоплений якоюсь шаленою течією, і разом з ним найцінніше, що в них було, — радіоапарат.

Лучіїн страх перейшов у жах.

— Урсу! — закричала вона. — Апарат! Що нам робити?

Але Урсу навіть не чув її. Він метнувся за апаратом і догнав його за якийсь метр від велетенського валуна, котрий ледве тримався на місці.

І хоч хлопець ніс його назад дуже обережно, однак не втримався й легенько потряс кілька разів. Усередині все брязкотіло.

— Який жаль! — сказав він, кладучи апарат на землю. — Здається, йому гаплик.

Лучія була бліда, у неї аж сльози виступили на очах:

— Господи! Краще…

— Краще б я скрутив собі в’язи… — сказав Дан дуже смиренно й щиро. — Чому ти не покинув мене, Урсу?

Урсу був пригнічений, а ще більше розлючений:

— Це я винен! Я розгубився, мов безмозкий… Я ж міг його покласти, а не скидати…

Лучія відкрила розгуркану коробку й злякано подивилася всередину. Але не про цей апарат