Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.

— Ось тобі, старий, — сказав Паскуда, добряче уже відставши від товаришів.

— ДЯКУЮ, — сказав вдячний Смерть.

Паскуда побіг доганяти інших, які саме повернулися до обговорення леопардової глухоти.

— Де ти його лишив, Паскудо? — спитав Довбень.

— Ну, типу в спальні...

— А як убити леопарда? — спитав Кивун.

— О, а в мене ідея, — похмуро сказав Довбень. — Хай він насмерть вдавиться Паскудою.

Крук оглянув годинник у передпокої уважним оком фахівця, котрий знається на якісних муляжах.

Сюзен помітила, що годинник той був не замалим для приміщення — насправді він просто не вписувався у співвідношення просторових вимірів. Він здавався малим, але приблизно в тому ж сенсі, в якому щось дуже велике здається малим іздалеку, тобто в цьому випадку розум просто весь час нагадує очам, що вони помиляються. Але вони помилялися в розмірі годинника і зблизька. Годинник був із темного, почорнілого від віку дерева. У нього був маятник, який поволі хитався.

Стрілок не було.

— Вражає, — прокоментував побачене крук. — Ще й маятник у вигляді коси. Цікава деталь. Дуже готично. Дивлячись на цей годинник, і на думку не спаде...

— ПИСК!

— Добре, добре, іду, — крук підлетів до дверей із різьбленим одвірком. На ньому був орнамент із кісток і черепів. — Винятковий смак, — сказав крук.

— ПИСК. ПИСК.

— Ну, із сантехнікою будь-хто дасть раду, мені здається. — До речі, цікавий факт: ти знав, що вбиральні так називаються саме тому, що колись там вбиралися? Мало хто...

— ПИСК.

Смерть Щурів штовхнув великі двері, що вели до кухні. Двері скрипнули й розчахнулися, але й зі скрипом тим щось було не так.

У слухача виникало враження, ніби той скрип було додано кимось, хто підозрював, що такі двері мусили би поскрипувати.

Альберт стояв над кам’яною мийнею, мив посуд і дивився в нікуди.

— О, це ти, — сказав він, помітивши щура. — А це що таке?

— Я крук, — сказав крук нервово. — За збігом обставин, представник одного з найрозумніших пташиних видів. Багато хто вважає, що майни й пересмішники розумніші, та...

— ПИСК!

Крук набундючився.

— Я тут як перекладач, — пояснив він.

— Він знайшов його? — спитав Альберт.

Смерть Щурів якийсь час щось настирливо вилискував.

— Всюди шукав, але жодних ознак не виявив, — сказав крук.

— Значить, він не хоче, щоби його знайшли, — сказав Альберт. Він витер рештки жиру з тарілки, прикрашеної орнаментом з кісток і черепів. — Мені це не подобається.

— ПИСК.

— Щур каже, що це ще не найгірше, — сказав крук. — Щур каже, що ви мусите знати, що поробляла онука...

Щур пищав. Крук говорив. Тарілка впала в мийню й розбилася.

— Так і знав! — вигукнув Альберт. — Рятує! Та вона й гадки не має, що робить! Гаразд! Я візьму це у свої руки. Господар вважає, що можна отак з’їхати з виконання обов’язків. Але від Альберта не втечеш! Чекайте тут.

У Псевдополі вже висіли афіші. Новини поширюються швидко, особливо коли Нудль В.Д.В. платить за коней...

— Привіт, Псевдополю!

Довелося викликати міську варту. Варта організувала живий ланцюг для передавання води з річки. Асфальтові довелося озброїтися кийком і стерегти двері до гримерки Паді. Кийок був зі цвяхом.

Альберт несамовито зачісував волосся перед уламком дзеркала у своїй спальні. Волосся було білим. Чи принаймні колись давно воно було білим, а тепер — такого ж кольору, як пальці в хронічних курців.

— Це мій обов’язок, ось як, — бурмотів він. — Не знаю, що би він без мене робив. Може, він і пам’ятає майбутнє, але завжди все в нього шкереберть! О, хай собі ходить і переймається вічними істинами, але хто мусить розгрібати все це, коли воно вже сталося й сказалося... Такі прості люди, як я.

Він навіжено витріщався на своє відображення.

— Гаразд! — сказав він.

Під ліжком була стара взуттєва коробка. Альберт дуже, дуже обережно витягнув її й зняв кришку. У коробці було повно повсті. У повсті, ніби яйце рідкісного птаха, ховався життємір.

На ньому було гравіювання: «Альберто Маліч».

Пісок у клепсидрі завмер у падінні, ніби заморожений. У верхній чаші майже нічого не лишилося.

Тут час не минав.

Така була в них Домовленість. Він працював на Смерть, і час не минав — хіба тільки треба було ходити у Світ.

Біля клепсидри був клаптик паперу. Згори були цифри: 91. Нижче — ще вервечка цифр: 73... 68... 37... 19.

Дев’ятнадцять!

Як же тупо з його боку. Дозволяти отак годинам і хвилинам власного життя спливати в нікуди, і то останнім часом дедалі швидше. Це все ті справи з сантехнікою, от що. І закупи. Господар не ходить на закупи. Не складається з обслуговуванням. Звісно, він, Альберт, брав кілька днів відпустки, бо це ж так приємно, бачити сонце, хоч якесь сонце, і відчувати шкірою тепло й дощ. Господар старався створювати такі штуки, але вони йому не давалися. Та й овочі йому не давалися, ніколи не виходило в нього хороших овочів. Не було в них смаку вирощеної городини.

Дев’ятнадцять днів лишилося йому на світі. Але цього більш ніж досить. Альберт поклав клепсидру в кишеню, вдягнув плащ і покрокував сходами вниз.

— От ти, — звернувся він до Смерті Щурів, — ти можеш взяти його слід? Мусить він щось по собі лишати. Зосередься.

— ПИСК.

— Що він сказав?

— Каже, пригадує щось про пісок.

— Пісок, — повторив Альберт. — Гаразд, для початку вистачить. Обшукаємо все, де є пісок.

— ПИСК?

— Де б Господар не бував, лишатиме по собі незабутні враження.

Бескид прокинувся від ритмічного шурхоту. Постать Толоза рухалася у світанковому світлі з пензлем у руці.

— Ти шо робиш, гноме?

— Асфальта по фарбу послав, — сказав Толоз. — Ці кімнати просто принизливо занедбані.

Бескид сперся на лікті й роззирнувся довкола.

— А як отой колір зветься, шо ним двері пофарбовані?

— Річково-зелений.

— Гарно.

— Дякую.

— Фіранки теж нічогенькі.

Скрипнули й прочинилися двері. Асфальт зайшов із тацею в руках і ногою штовхнув двері. Ті грюкнули.

— О, даруйте.

— Нічого, я той слід зафарбую, — сказав Толоз.

Асфальт, тремтячи від захвату, поставив тацю.

— Хлопці, всі тільки про вас і говорять!