Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

йому осина, де жінка й донька попропадали? Може, досвіта маржинку напоюють? Ей де! Може, пішли трави коровам до придою. Ой ні! Може, пішли під фігуру оченаші заговорити за тото, що неприятіль уступився? Ага, уночі зостраху утекли до свахи? Ану, я зараз відознаю. Вихожу на цісарську дорогу, а війт на мості.

- Ти повдовів, саняку Петре?..

- Ага,- кажу,- десь ця пішла з доньков, віді, до мами!

- А що ми даш, що не до мами?

- Та куда ж би інде?

- Либонь їм, братчіку, на Кути доріженька, на Кути!

- Ей спасуєте, війточку!

- Ба що ми даш?

- Кажіть, війточку, а «дєковать» буде.

- То аби-с знав, що твоя Гафія та й твоя Анничька поїхали долів з козаком чорним!

- Хто аби так здоров, війте?

- Аби я так здоров,- каже війт.

- А вам хто це казав?

- Мої очі мені казали: Гафія сиділа ззаду, а Анничька спереду, а козак всередині.

- Моя Гафія та й моя Анничька?

- Твоя Гафія та й твоя Анничька!

- Мньоця, і сина, і духа світого!

- Хоть і ще раз хрестися!..

 

 

Ну, міркуйте собі, добрі люди, що то є: Козак!..

ІНВАЛІДКА

 

 

П’ятого року по шлюбі молода інвалідка Петриха стала юшитися, як львиця. Покмітили то дівки та й молодиці в селі і ще дужче її підпалювали.

- Гей, любко пишна, солоденька, на кого ти робиш, свої білі пушки випрідаєш? Де ти свою молодість кладеш, куда свій цвіт губиш?

Дійшло до того, що з Петрового груня кождого вечора було чути голосну сварку. Її голос дзвенів верхами, як голос криці. Здавалося, що той голос шукав великої згуби, а не могучи її віднайти, бив собою о скали верхів і вибігав у село на скаргу.

Ні вдень, ні вночі нема припочивку, бо дорадниці-молодиці тоту ватру ще дужче роздувають.

А в зелений понеділок станула Петриха на терміть у громадськім суді.

Стояла перед громадою, як молода смерічка перед старим дубовим лісом.

Стрункі її, гей з кедрини тесані, ніжки під білою сорочкою дрижали, а широкі бедра з-під запасок кидалися, гей живі сарнята.

Ясне волосся, як папороть з-під моху, виривалося з-під цвітистої хустки і закривало тоті молоденькі морщки, що бігали на молоденькому чолі над чорними очима, як мурашочки на біленькому розпаленому камені. З вікон досягало її світло раннього сонця і позолочувало її личко кругле, гей ясна рожа, і її круглі ручки під синьо-червоними плечиками, і її живі груди, що металися у пазусі за кождим її словом, як дикі голуби спіймані.

Як говорила, то хиталася в сонячнім сяєві, гей золота хмарка від вітру:

- Дес верствачьки мої колишут вже по третій дитині, а я водно коло того каліки дівую!

- Таж я не з глини, та й не з креміня. А ніби й глина не родит, а кремінь не поростає зеленим мохом? Але як ти вернув з війни каліков та й ніг у тебе даст біг, то не посилай людей до дівки. А як ти прем забаг оженитися, то признайся хоть через людей, хоть перед попом, шо як тобі ноги рубали, то тебе, вибачте, так шкрабнули, що ти вже дєдем не будеш, хоть би-с тріс! А він мені свої лази показує та й шкіритси, як парубок до дівки!

- Мой, таже, аді, сказав бих: ти сяка-така дівко чи гукле, аби-с знала, шо тобі світ зав’язую, бо мене дохторі, вибачте, збавили, то я тобі це нарозумне кажу!

- А він, шіную вас всіх ірщених, хап мене за сорочку, хап за приділок.

- А я дурна собі гадаю: хоть він інваліда, то зато діти, як колісє, розкотютси горами та полонинами.

- Не смійтеся, судці та й газди файні, бо я свій встид вже загубила з тим клевцуном брехливим.

Радні сміялися стонка півусміхом і на Петришину увагу закривали собі лиця долонями та чинилися, що їм та скарга не в голові, а війт підкрутив вуси й погладив бачки та й вирішив:

- Пуста твоя скарга, молодице, ми вас не вінчали та й не біруємо розлучити, але ти за тото діло, любко, не журиси: ти молода, та й дужя, та й, казати, таки файна, а село велике!

Петриха спалала грудьми та й очима. Вся полумінь з неї вибухла, і вона закрутилася, як перестрілена птаха. Але молодість її силу живо направила, і вона стала судцям накивувати ручками:

- Коли ви так судите, то аби-сте були зобашні, як копилюки відтак того каліцуна в бердо скинут та й село зосоружут.

Судці здвигали плечима:

- Петришко-любко, село велике!..

Луснула дверми і вийшла, гей би летіла на крилах жіночої пімсти...

 

Ще того самого дня танцювала в коршмі з легінями і сама собі приспівувала:

 

А кози по залозах, вівці долинками,

Сором дівці на горівці межи парубками.

 

Та й горівкою легінів частувала та й скрипників сріблом сріблила. А надвечір додому вертала. Але не йшла своєю волею, лиш легіням на шиї повисла і виспівувала:

 

Болить мене головонька та межи плечима.

Треба мені дохторика з чорними очима.

Та не того дохторика, що він дохторує,

Але того дохторика, що файно цулує.

 

Плескала в долоні і підоймала запаску, начеб ріку брела, і п’яним голосом викрикувала:

- Мой, хло’, каже війт, село велике!

Її голос летів, гей крилатий ніж, через село і сідав на верху на хаті, з якої виглядав її із лавиці не то півчоловік, не то півгазда, не то півстовпчик із восковим лицем та шкляними очима: інвалід Петро.

ЗА МАЧУХУ МОЛОДЕНЬКУ

 

 

I

 

Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич.

Весільні його гості більше говорять, як співають весільної. Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила