Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

Я вже хотів, було, розповісти самовпевненому лісничому дещо про ведмедів, на яких я полював у Карелії і Вологодській області, про тигра, якого вбив в очеретах Аму-Дар'ї, але передумав. Хай він думає, що я новачок — тим більше дивуватиметься, коли про все дізнається.

Вдаючи цікавого, я запитав, що за надзвичайні пригоди переживав він з ведмедями. Шульгін, мабуть, тільки й чекав цього, бо тут же почав:

— Різні бували пригоди, деякі з них кінчалися навіть трагічно. Ведмідь — звір проворний і хитрий. Не тільки людину може обдурити, а й тигра. Я сам бачив, як кілька мисливців поплатилися життям за дріб'язкові помилки й необережність при полюванні на клишоногого. Бували, звичайно, і веселі випадки, особливо один, який мені добре запам'ятався. Якось вийшов я до старшого лісничого без рушниці, в службових справах. Проходжу повз стару березу і чую якесь дивне бурмотіння. Дивлюсь, біля берези стоїть ведмідь. Я не розгубився, схопив рукою за лапу, якою ведмідь хотів мене вдарити, і мерщій за березу. Але ведмідь обняв старе дерево і, бачу, дістає мене другою лапою. Нічого іншого мені не лишалося, як схопити вільною рукою і цю лапу; на хвилину ми заклякли, обійнявши дерево. Потім звір давай мене шарпати, а я, зрозуміло, не піддаюся, і почався дикий танець навколо дерева. Ведмедеві це, мабуть, сподобалось. А я відчув, що довго не витримаю такої каруселі, й покликав на допомогу. Поблизу проходив молодий лісник. Він почув та прибіг, але теж без рушниці. Побачивши, як я танцюю з ведмедем навколо дерева — коло за колом, коло за колом — він спершу здивувався, а потім на всю пащеку зареготав. Зрозуміло, я аж затіпався від злості й забув про всяку пристойність. Як гаркну до нього: «Не стій, роззяво, допоможи мені! Хапайся швидко за цю лапу!» І обережно передаю йому ведмежу лапу. «Взяв добре?» — питаюсь для певності.

«Авжеж, — відповідає, — як обценьками».

«Молодець, — підбадьорюю. — А тепер ставай за мною і хапай за другу лапу, взяв?»

«Держу!» — відказує хлопець.

«Гаразд, — кажу. — А тепер увага. Я пускаю і цю другу. Отак…»

І вчасно вислизнув між березою та лісником на волю. Тепер у ведмедя був новий партнер до танцю, і я, нарешті, сам побачив, що це було за диво.

Шульгін мовчки посміхався, пригадуючи цю пригоду. Я мовчав, прикидаючись здивованим, і він розповідав далі.

«Поскачи трошки, — крикнув я лісникові, — а я зараз повернуся. — І побіг до сторожки погукати старшого лісничого. Та його не було вдома. — Тоді дайте мені його рушницю, — попросив я дружину».

Та як на зло старий узяв її з собою, і мені довелося позичити в них револьвер системи «Наган»: Він був заряджений, але ж це була не та зброя, з якою ходять на ведмедя. Вона годилася хіба що для стрільби з відстані двох кроків і то між баньки або прямо в них. На всяк випадок я захопив з собою ще й довгий, гострий кинджал. Озброївшись, я поспішив до берези, та було вже пізно. Ведмедя й сліду не стало, а хлопець сидів нерухомо, спершись спиною на березу. Формений картуз його був насунутий аж по вуха.

Спершу я подумав, що ведмідь забив лісника та, на щастя, він тільки зомлів. Минуло добрих чверть години, поки мені вдалося його воскресити. А ще через п'ятнадцять хвилин лісник розповів мені, що трапилось. Ведмідь ще трохи поскакав навколо дерева, та згодом це йому набридло, і він висмикнув лапу. Потім виглянув із-за дерева, буркнув щось і вдарив лісника лапою по голові. Удар був не сильний, а то б череп луснув, як горіх. Напевне, ведмідь хотів тільки насунути йому картуза на лоб.

Скінчивши свою розповідь, Шульгін поглянув на мене, чекаючи, що я скажу. Якусь хвилину я помовчав, ніби перетравлюючи цю побрехеньку, потім глибоко зітхнув, наче відчуваючи полегшення після напруженого слухання такої незвичайної пригоди. Шульгін, напевне, подумав, що я повірив цій байці, та я вже не міг більше стримуватись.

— Ваша баєчка цікава, але зі мною в Карелії сталася ще цікавіша пригода.

Я швиденько зняв куртку, закачав рукав сорочки й показав Шульгіну шрам над ліктем.

— Бачили?

Шульгін здивовано прицмокнув і хотів щось сказати, та я перебив його.

— Мене поранено під час полювання на ведмедя. Кулею.

— Кулею? Хто ж це? — здивувався лісник.

— Підстрелив поранений ведмідь, — відповів я не моргнувши.

— Не вигадуйте, — буркнув Шульгін.

— Серйозно. Коли ведмідь кинувся на мене, я пальнув йому прямо в лапу. Та звір блискавично повернувся, куля вискочила через спину й поранила мене самого, на щастя, легко, — от сюди, в плече.

Сказавши це, я повернувся й пішов геть від остовпілого Шульгіна. Лісничий щось буркнув і, нарешті, зареготав. А я швиденько попрямував галявиною шукати товаришів.

Сама пригода й білування ведмедя забрали чимало часу, а тому нам довелося отаборитися. Ми вибрали місце під горбам на березі струмка. З ведмедя Старобор узяв тільки задні стегна, засолив їх і обклав хвоєю. Єменка й Чижов поралися біля шкури, вишкрібаючи з неї жир і натираючи попелом.

— Ну от, шановний Олегу Андрійовичу, ви маєте ще одну пам'ятку про тайгу, — оказав Чижов. — Але якщо й надалі так підуть справи, то наш в'ючак не потягне здобичі.

— Майбутні трофеї можете сміло вантажити на мого коня, — гукнув Шульгін.

Після доброї вечері всі пили чай з «пахучою галузкою». Ми відчували спрагу й наливали кухоль за кухлем, хоч сам напій мало кому подобався.

Я підсів до Тамари та Олега, щоб запитати, як оправи, але дівчина заговорила першою.

— Я послухалася вашої поради, бо вважаю, що ми з Олегом ще мало знайомі. Нам, справді, варто частіше бувати разом, щоб краще познайомитись. Як ви гадаєте?

— Чим швидше ви впізнаєте одне одного, тим краще.

— Те саме казав і я, але в Тамари свої погляди. Може, разом нам пощастить її умовити.

— Навіщо! Хіба не