Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Було тихо навкруги. Тільки слабкий плескіт хвиль порушував урочисте безгоміння ночі. Я позбирав навколо вогнища незгорілі галузки і кинув їх на жар. До неба побіг, клубочачись легкий струмінь прозорого диму, по хмизові затанцювали маленькі вогники, і знову на кілька хвилин яскраве полум’я освітило все навкруги.

Вічний вогонь… Колись, сотні тисяч років тому, навколо вперше запаленого багаття сиділи первісні люди. Вони із страхом і подивом дивились на незрозуміле, таємниче полум’я, яке зразу зробило їх могутнішими від усіх інших мешканців планети. Про що вони думали? Які гадки запалювали їхні очі радісним блиском?

Важко відповісти на це. Звісно, вони й на думці не мали тоді, що від простого багаття люди через тисячоліття прийдуть до небаченої влади над природою, стануть володарями не тільки своєї планети, але й інших світів.

Я дивився на згасаючий вогонь, і рука сама тяглася по чергову гіллячку, що могла хоч ненадовго продовжити життя маленького вогнища.

Що ж буде далі з людством? З певністю передбачити, якого технічного прогресу воно досягне, поки що просто неможливо. На моїх очах стались такі грандіозні зміни, про які раніше я навіть не міг і мріяти.

Я покрутив у руках спілий банан, неквапливо чистячи його від жовтої м’ясистої шкіри, і всміхнувся сам до себе. Нічого особливого не було в цьому звичайнісінькому банані. І все ж, коли б сто чи двісті років тому людям сказали, що вони їстимуть банани, вирощені в Антарктиді, то будь-якого, навіть найавторитетнішого вченого просто засміяли б. І, одначе, це стало реальністю.

Тепер, через кілька років після того, як над Антарктидою зайнялось мікросонце, крига залишилась тільки на високих горах, котрі все так само виблискували своїми сліпуче-білими шапками під промінням штучного сонця, як у жаркій Африці виблискує своєю сріблястою короною гора Кіліманджаро.

Клімат Антарктиди став настільки гарний, береги її внутрішніх прісноводних морів укрились такою буйною мальовничою рослинністю, що сюди стали переїздити люди з інших країн. У перші ж роки тут виросли міста. Антарктиду перетнули з кінця в кінець широкі автостради, біля численних багатих родовищ корисних копалин виникли великі автоматизовані комбінати. Люди попривозили з собою птахів і тварин. Тепер ніхто вже не помічав, що життя тут буяє лише завдяки мікросонцю. Воно з незмінною закономірністю, скоряючись сигналом електростатичних установок, так само регулярно сходило й заходило, як і справжнє сонце.

Люди, що заселили Антарктиду, прагнули збільшити корисну площу землі, придатної для вирощування сільськогосподарських культур. Після танення льодовиків в Антарктиді було виявлено залишки колишнього, доісторичного ґрунту: численні піщані покриви, суглинки, а подекуди й чорнозем. Проте величезні площі були зайняті безплідними скелями й валунами. В Антарктиді почалося будівництво кількох гігантських комбінатів, на яких з каміння й валунів виготовляли ґрунт, придатний, щоб на ньому сіяти. У цей штучний ґрунт додавали спеціальні хімічні речовини, мікроорганізми і добрива, які сприяли швидшому утворенню перегною з рослин.

Цікаву пропозицію висунув Анрі Ламель. Він привіз в Антарктиду швидкорослі папороті і засадив ними дослідну ділянку. Ефект вийшов несподіваний. Ці невибагливі рослини могли розвиватись у найнесприятливіших умовах і давали за рік по кілька щедрих урожаїв зеленої маси, що прискорювало збагачення ґрунту.

Але не тільки на нашій Землі сталися різкі зміни?

Далеко в неозорих просторах Всесвіту спалахнули ще два мікросонця. В поєднанні з плавучими дзеркалами вони посилали своє проміння на Марс, зігріваючи його своїм теплом. Автоматичні прилади, встановлені на цій планеті, повідомляли про різке потепління, яке настало на її поверхні. Швидко танули шапки льоду на полюсах, перестали бушувати снігові бурі, з’явились нові моря, повітря Марса стало вологіше, прискорився ріст рослинності. Планувалось побудувати на Марсі кілька баз для дозаправки ракетопланів пальним під час далеких перельотів. Вирішено було також розпочати видобування на Марсі найрідкісніших копалин.

Перші колоністи вже вирушили туди, щоб оселитись там на більш-менш тривалий строк.

Фундамент було закладено; при бажанні Марс міг бути заселений людьми в будь-який час. Геній людини вирвався за межі Землі і підкорив другу планету в сонячній системі!

Кордони наших знань розсунулись, та, як і раніше, на Землі лишалося багато нерозгаданих таємниць. Однією з них було те кільце, яке палеонтолог Інагос знайшов під розтопленою кригою Антарктиди. Тепер воно зберігалось у спеціальному відділі музею Всесвітньої Академії наук.

Найвизначніші вчені усього світу досліджували цю таємничу знахідку. Вони не дійшли єдиної думки щодо його будови. Трудність полягала в тому, що кільце неможливо було як слід вивчити, не розібравши його. А на це вчені не наважувались, боячись, що зіпсують кільце.

Загадкове кільце лишили на Землі прибульці з іншої планети. Звідки з’явились ці велетні? З котроїсь із планет сонячної системи? «Ні!» — одностайно відповідали вчені. Експедиції на планети нашої сонячної системи показали, що на цій маленькій ділянці Всесвіту людство самотнє.

Висновок напрошувався сам собою: ті розумні істоти, які створили це кільце, прилетіли до нас з іншого зоряного світу. Основне завдання, яке треба було розв’язати, аби хоч трохи підняти завісу над таємницею, полягало в тому, щоб за картиною ділянки зоряного неба, яка з’являлася щоразу, коли вмикали кільце, визначити положення в Галактиці тієї планети, звідки вони прилетіли, та спробувати налагодити з ними зв’язок.

«Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас!» Не до людей кам’яного віку, а до нас, їхніх далеких нащадків, були звернені ці слова білих велетнів. «Шукайте, і ви розгадаєте багато таємниць, над якими зараз сушите собі голови! — мов говорили вони нам. — Шукайте, і перед вами відкриється ваше майбутнє!»

Майбутнє! Воно кличе нас уперед, як найчудесніша мрія. Воно завжди — далеке і близьке, мов вогник уночі: йти до нього далеко, але світло його вказує путь подорожнім і зігріває їх радісним передчуттям близької і бажаної мети. Заради нього безстрашно йдуть вони на тяжкі випробування, на подвиги, навіть на смерть.

За пошуки далекої планети білих велетнів взялись не тільки вчені, але й усі, хто хоч трохи розумівся на астрономії.