Робер Мерль - Чоловіки під охороною

— Промислове виробництво!

Я мовчки дивлюсь на неї. Невже вона, незважаючи ні на що, знову мене вколола? Мені теж хочеться шпигонути її.

— А чом би й ні, Берідж? Що ж тут дивного? Хто фінансує Стайнову роботу? Думаєте, такі дослідження нікого не цікавлять?

— Промислові партеногенезні немовлята! Докторе, ви над цим не замислювались?

Я мовчу. Вона дивиться на мене голубими очима, вираз яких так швидко змінюється. Але цього разу вони в неї задумливі й зосереджені.

— Джесперсен! — нарешті озивається вона. — Ми мусимо довідатися, що робить Джесперсен!

Я не знаю, як розуміти її слова, а що вона мовчить, то я зважуюсь запитати:

— Хочете, щоб я спробував поцікавитися про це в нього самого?

— О ні! — заперечує Берідж. — Не ви, тільки не ви! Це було б для вас дуже небезпечно!

Ми з Дейвом обідаємо в кафетерії, коли це з гучномовця лунає голос телефоністки: «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» В кафетерії вщухають розмови, і всі погляди більш чи менш пильно прикипають до мене.

Викликаючи нас до телефону, що тепер буває дуже рідко, телефоністка щоразу діє нам на нерви й невтомно повторює монотонним голосом наші прізвища. «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Я підводжуся, перехоплюю стурбований погляд Дейва, заспокійливо всміхаюсь до хлопця, поплескую його по потилиці і, покинувши свій піснющий біфштекс, пробираюся поміж столиків до дверей. «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Надмірно посилений гучномовцями голос луною переслідує мене в безлюдному довгому коридорі, яким я йду: настирлива й досить скорботна літанія, наче Господь закликає мене на страшний суд відповідати за гріхи. «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Цей могутній, безплотний голос, що лине згори, лунає, мабуть, у цілому замку, він переслідував би мене скрізь, хоч би де я сховався: у бібліотеці, в салонах, у басейні, в підвальній гімнастичній залі…

У Блувіллі стає дедалі важче зв’язуватися по телефону із зовнішнім світом: щоразу треба напередодні подавати містерові Берроу письмове прохання, а не раніш, як наступного ранку, вам скажуть, що замовлений номер не відповідає. Правда це чи ні, ви не маєте змоги перевірити. Коли не рахувати кількох дзвінків Аніти, яка повідомляла мене, що не зможе приїхати, то вже цілих чотири місяці з-за меж Блувілла нікому не телефонували.

«Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Цей голос не вмовкає. Моє прізвище відбиватиметься луною в усьому замку доти, доки я перетворюсь на матерію. Мене охоплює гнітюче враження — ніби торгуються за мою душу.

Два телефонні апарати для загального користування — тепер уже майже не потрібні — висять при вході до вбиралень. Висять вони не в кабінах, а під такими собі спареними раковинами. Я просуваю голову в одну з них і знімаю трубку.

— Говорить доктор Мартінеллі.

— Докторе Мартінеллі, — каже телефоністка, — негайно зайдіть до кабінету містера Берроу.

Чому негайно? І чому це Берроу викликає мене під час обіду? Яка така невідкладна в нього справа, що він навіть не може зачекати?

Мені не доводиться стукати до містера Берроу: двері відчинені. А сам містер Берроу, хоч як дивно, жде мене на порозі свого кабінету — той самий Берроу, що так любить приймати відвідувачів, поважно сидячи за письмовим столом, купаючись у власній гордині. Точніше, він стоїть по той бік порога, і я спершу бачу тільки його черевце, яке виступає в коридор. Я пришвидшую ходу. І тоді з дверей витикається обличчя містера Берроу. Воно спотворене — принаймні настільки, наскільки може бути спотвореним кавалок смальцю. Але я добре бачу: в містера Берроу тремтять щоки. Мовчки, ніби не довіряючи власному голосу, він пропускає мене до кабінету. Та робить це не так, як звичайно, а навпаки, виходить у коридор. Опинившись у кабінеті, я озираюся на господаря, сподіваючись, що він іде слідком за мною. Аж ні!

— Докторе Мартінеллі, — ледь чутно промовляє містер Берроу.

Я дивлюсь на нього. Його кругленькі очі скачуть в очницях, наче схарапуджені тваринки, а по лискучій маківці струмує піт.

— Докторе Мартінеллі, — знов проказує він невиразним, приглушеним, уривчастим голосом. — Трубка лежить на столі. На вас чекає таємна розмова. Я залишаю вас самого.

І він причиняє за мною двері. Я зостаюся на самоті! У кабінеті містера Берроу! В святая святих! У кабінеті, якого він ніколи не покидає, не замкнувши двері на два такі складні замки, як замки в сейфі. На жаль, я не Джоан Пірс: у мене не такі міцні нерви. Я лише мимохідь зиркаю на кошик для паперу: він порожній. Правда, про цей свій погляд я згадаю вже згодом. А поки що я цього не усвідомлюю. Страх містера Берроу передався й мені. Серце в грудях калатає. Мене причаровує знята трубка, яка й справді лежить на величезному столі червоного дерева. Я підходжу до столу й хапаю трубку. Але на ній залишилися сліди від спітнілих пальців містера Берроу, і я відчуваю таку огиду, що, перше ніж піднести трубку до вуха, витираю її носовичком.

— Мартінеллі слухає.

— Хвилинку, докторе, — озивається в трубці телефоністка. — Я викличу вашого абонента.

І більше ні слова. Жодного звуку. Телефон наче мертвий. Нескінченне чекання. У мене розм’якають ноги. Сісти у велике чорне крісло зі штучної шкіри я не наважуюсь, я сідаю на стіл містера Берроу, а це, як я усвідомлю перегодя, ще більше зухвальство. У голові в мене порожньо, у скронях стугонить, і я помічаю, що моя рука, яка стискає трубку, теж пітніє.

За ці кілька секунд я, мабуть, призвичаївся до тиші, бо аж підскакую, коли в трубці лунає гучний, рішучий і владний голос. Попервах я не можу зрозуміти, хто говорить — чоловік чи жінка. Особливо мене приголомшує тембр голосу. Він так дзвенить у моїй голові, наче цілком заполонив