Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.

Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?

Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.

Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.

Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.

— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.

По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.

«Чи це відповідь?» — помислила жриця.

Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:

— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!

Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.

Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.

— Позичаю тобі свій голос!

Хотіла ще додати слівце «говори!» — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].

Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.

— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae…[316] — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.

Аполлодора схилилася до самого обличчя дівчинки та погладила її по раменах. І враз задзвенів новий дитячий голосок:

— Я піду їм назустріч! Побачу келех! І знову повернусь у тіло. Дозволь мені! Вернусь над ранком. Не гнівайся! Я тебе люблю. Але мені жаль, що ти не підеш… Келех, замість ліри, поставить любов…

Різні почуття огорнули жрицю.

Знала із стародавніх книг, що можна звільнити дух від тіла, навіть на довший час, і послати його на віддаль[317]. Але самій ніколи не доводилося так зробити.

Хвилювалася, що бачила перед собою цілком бездушне чорне тільце Гели. Була повна цікавості, але відчувала тривогу.

Обережно прикрила дитину прозорим серпанком, щоб захистити її від москітів, а сама попростувала до храму.

Намагалася пригадати все про подібні явища, про що говорили науки різних храмів, де переходила за молодих літ ступені посвячення, аж поки дійшла до таємниць Фойбоса-Аполлона-Зцілителя в Дельфах.

Бачила також, як єгипетські жерці у храмі Горуса-Аполлона в дельті Ніла звільняли дух, що його називали «Ка». Була свідком увільнення духа з тіла і жерцями Ескулапа-Асклепіоса в Егеї, коли хотіли облегшити страждання при тяжких немочах[318]. Тоді хворий не почував болесті. В Егеї жерці Ескулапа називали цей дух «зоряним духом».

Бачила і знала, як цього можна було досягти. Але сама не мала нагоди цього зробити.

Але яке «світло» мала «згасити»? Хіба ж не Гелине життя!.

Увійшла до храму.

Зробила швидкий рух. Чи вітрець потяг повітря? Рівний вогник на жертовнику бога захитався…

У мозку Аполлодори мигнув початок блюзнірської, невисловно-жахливої думки: «Невже ж маю згасити це світло?»

Жриця відігнала цю думку й не дала їй сформуватись.

Щоб уникнути дальшої спокуси, швидко обернулась і попростувала назад. Збивала свої думки на інший шлях.

Певно, Гела говорила про «світло