Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Згадка про міні-пастки всіх дуже зацікавила. Самої думки про те, що протипіхотну міну «Стрибуча Бетті» запрограмовано вибухати на рівні голови, вистачило, щоб рештки бравади Швидкого реагування (чи ЗПОПу) мов вітром здуло. Ніхто на світі не виробляв жорстокішої зброї, ніж підступні багноїди.

Капітан Холлі Куць повела клин за собою. І хоча вважалося, що живого супротивника в будинку не лишилося, вона піймала себе на тому, що її рука мимоволі тягнеться до «Нейтрино-2000».

У будівлі панувала моторошна, потойбічна тиша, яку лиш часом порушувало сичання останніх спалахів солінію. І ще тут відчувався дух смерті. Родове гніздо Фаулів стало притулком Костомахи. За цими середньовічними стінами лежали тепер мільйони мертвих комах, а під підлогою холонули трупики павуків та мишей.

Обережно наблизилися до парадного входу. Сканером Холлі перевірила плити біля ганку. Під ними не виявилося нічого, крім землі й гнізда мертвих земляних павучків.

— Тут чисто, — повідомила в мікрофон. — Я заходжу досередини. О’Гире, ти надяг свої навушники?

— Я з тобою, дорогенька, — відгукнувся кентавр; — Але тільки доти, доки ти не наступиш на міну. Тоді я знов опинюся далеко від тебе — на цьому командному пункті.

— Ти фіксуєш які-небудь джерела тепла в будинку?

— Їх нема — як і не повинно бути після «полоскалки». Хоча сліди залишкового тепла спостерігаються то тут, то там. Але це просто спалахи залишків солінію. Ще днів зо два будинок світитиметься.

— Але радіації вже нема, це правда?

— Абсолютна правда.

Позад капітана недовірливо пирхнув командувач. У навушниках це прозвучало, неначе чхнув слон.

— Чи не доведеться нам просто обнишпорити весь будинок, як робили це споконвіку?

— Але покваптесь! — застеріг О’Гир. — За моїми оцінками, максимум через п’ять хвилин маєток Фаулів повернеться у звичайний час і знову з’єднається з рештою світу.

Холлі ступила в діру, де ще донедавна стояли парадні двері. Люстра, яку була розгойдала вибухова сила бомби, досі легенько погойдувалася туди-сюди. А все інше лишалося начебто таким, яким Холлі його запам’ятала.

— Золото у підвалі. В моїй камері.

Ніхто їй не відповів. Принаймні — словами. Зате хтось виблював — просто в мікрофон. Холлі різко обернулася. Клопіт зігнувся дугою, схопившись руками за живіт.

— Щось мені недобре… — простогнав він. Але він міг би й не виправдуватися, бо все пояснювала калюжа блювоти, що розтікалася біля його черевиків.

Капрал Хроб набрав у груди повітря — чи не для того, либонь, щоб укотре згадати про маму. Але видав тільки потужний струмінь жовчі. На лихо, капрал не встиг завчасу підняти забороло. Одне слово, видовище було не з приємних.

— Ох! — вимовила Холлі й натиснула на капраловому шоломі кнопку, що підіймає забороло. Цунамі з напівперетравленого сніданку ринуло на Хробів захисний костюм.

— Ой, заради всього святого! — пробурмотів Корч, ліктями розштовхуючи виведених з ладу братів.

Але командувач не зайшов далеко. Ледве він переступив поріг, як і з нього також зафонтанувало.

Холлі націлилася відеокамерою на виведених з ладу офіцерів.

— Що за чортівня коїться тут, О’Гире? — запитала вона.

— Веду пошук. Лишайся на зв’язку.

Холлі почула навіть шалене вистукування кентаврових пальців по клавіатурі комп’ютера.

— Знайшов… Так-так… Раптове блювання. Морська хвороба… О ні!

— Ну що? — перепитала Холлі.

Але вона вже й так знала. Певне, від самого початку здогадувалася…

— Це чари подіяли! — Від хвилювання О’Гир так невиразно вимовляв слова, що Холлі насилу їх розбирала. — Вони не можуть увійти в будинок, поки не помре Фаул. Це схоже на гостру алергічну реакцію. Неймовірно! Але це означає… це означає, що… — … що в нього все вийшло, — договорила за кентавра Холлі. — Він лишився живий. Артеміс Фаул не загинув.

— Д’Арвіт! — простогнав Корч і виблював чергову порцію на теракотові плити.

Далі Холлі рушила сама-одна. Вона повинна переконатися, побачити все на власні очі. Якщо Артеміс загинув, тіло його слід шукати тільки біля золота.

Усе ті самі родинні портрети витріщалися на неї згори, але тепер мальовані обличчя здавалися не так суворими, як самовдоволеними. Ельфині дуже кортіло смальнути в них раз-другий зі свого «Нейтрино-2000». Але це було б порушенням правил. Якщо Артеміс Фаул їх переміг, то вже так тому й бути. Жодних нових спроб якось перемогти його Чарівний Народ більше не робитиме.

Униз по сходах. Ось і її колишня камера. Двері досі погойдувалися на завісах — наслідки вибуху. Спалах солінію безконечним рикошетом шугав по кімнаті, «мов блакитна блискавка, що потрапила в полон. Холлі переступила через поріг, побоюючись, чи не побачить там чогось такого…

В камері нікого не було. Принаймні жодних мертвих тіл вона не виявила. Тільки золото. Близько двохсот зливків. Вони були складені охайними стосиками на матраці її ліжка, по-військовому чіткими рядами. Добряга Лаккей… Єдиний з людей, хто став на герць із тролем і переміг.

— Командувачу? Ви на зв’язку? Прийом.

— Я на зв’язку, капітане. Скільки тіл?

— Щодо тіл відповідь негативна, пане. Зате я знайшла решту викупу.

Запала тривала мовчанка.

— Залиш золото, Холлі. Ти ж знаєш правила. Ми відходимо.

— Але ж, пане… Мусить бути якийсь спосіб…

— Жодних «але», капітане! — втрутився в розмову О’Гир. — Я тут уже рахую секунди — буквально секунди лишилися до кінця дії часового поля. А тоді настане полудень, і, чого доброго, доведеться нам пробігтися під пекучим сонечком.

Холлі зітхнула. Кентавр таки має слушність. Треба забиратися геть, поки, часове поле не розпалося. Але їй просто нестерпно було, що їх, Чарівний Народ, перемогла людина. І хоч би дорослий чоловік, а то ж хлопчисько, підліток!

Вона востаннє обвела поглядом свою колишню камеру. Так, саме тут, у цій камері, в душі у Холлі зріс тугий клубок ненависті, й ця ненависть раніше чи пізніше знайде