Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

і надовго затих. Ми теж мовчали. Я — тому, що міркував над тим, як нам бути далі, Ролф чекав мого рішення. Обоє ми розуміли, що потрапили в западню, але маємо, дякуючи долі, якийсь час на роздуми. Чи надовго пішов з солдатами офіцер? Це питання, мабуть, було написане на наших обличчях, а тому говорити про це було не варто. І все одно треба було щось починати, на щось одважитись. Однак все ускладнювала моя хвора нога. Якби я міг ходити.

Встав і спробував пройтись без милиці. Пекельний біль різонув гомілку. Я ледве не закричав, проте зробив і другий крок, і третій. Привчав себе не звертати уваги на біль. Сили вистачило ненадовго. За кілька хвилин мусив сісти, але через деякий час, як тільки вщух біль, встав знову і шкандибав по кімнаті до кольорових плям перед очима, обливаючись потом, скрегочучи зубами. Ще не знав, навіщо роблю це, що зроблю в наступну хвилину, на що одважусь, але ходив і ходив, умовляючи себе, що можу рухатись не лише по кімнаті.

Ролф дивився на ці мої вправи спочатку здивовано, потім все з більшим захопленням, і, як не дивно, це додавало мені сили і впевненості. Настав вечір, до кімнати вповзли сутінки. Лампу ми не запалювали, сиділи потемки. Я бачив, як на ґанку змінився вартовий. Скінчилась безкінечна пісня губної гармошки. Присівши на край тапчана, я прихилився до вікна і спостерігав за вартовим, намагаючись зрозуміти його характер, але цей себе нічим не виявляв, — сидів, обхопивши руками і ногами свій карабін, і лише час від часу ворушив застиглими плечима. Похолодало, зірвався різкий вітер, на чорне небо викотилось червоне коліща місяця. Ролф присів коло меле і неголосно сказав, старанно вимовляючи слова:

— Що робити?

— Ще є час подумати, — відповів я. — Раніше ранку вони не повернуться. — Мою душу сповнювало почуття вдячності до цього юнака, що так несподівано виник у моїм житті і вже встиг здобути мою прихильність. Боячись помилитися в ньому (в моєму становищі помилка могла коштувати життя), я ще і ще раз перебирав у пам'яті кожен його крок, починаючи з першої зустрічі, і все більше переконувався: переді мною людина, якій можна вірити. Те, як він повів себе в ситуації з обер-лейтенантом, багато про що говорило. Тоді я сам був молодий, а Ролф був ще молодший. І, не дивлячись на те, що він зовсім не справляв враження героя, це був боєць.

Я вдячно потиснув пальці його руки, що лежали на підвіконні. Він відповів мені теж потиском. На худому, білому від місячного сяйва обличчі горіли добрі близорукі очі. Такими вони запам'яталися мені на все життя.

Чоловік, що до того лежав нерухомо, раптом засовався, спробував підвестися, простяг до мене кволу руку, ніби хотів щось сказати, але сили залишили його. Ми знову довго «сиділи в темряві мовчки. Потім я почув шепіт. Я нахилився до арештанта, потім, щоб краще чути, став біля тапчана навколішки. Він спитав:

— Ви говорите по-російськи?

Я кивнув на знак згоди.

— Ви росіянин? — знову поставив він своє запитання.

— А ви? — поцікавився я.

— Полонений… Я повинен розповісти вам… Якщо залишитесь живі, передайте нашим… Біля Балстада у шхерах — німецький підземний завод. «Вікінг»… Роблять нову зброю. Хімічну…

На мою руку лягла холодна рука полоненого. Я занімів. Мене кинуло в жар. Чи не за цим пішли до Балстада Бояров і Тюрин? Опанувавши собою, попросив його розповідати далі, але він тільки крутив головою, ніби шкодував за тим, що сказав зайво. Як міг, я заспокоїв його. Довелось натякнути, чого я тут і хто такий за військовим фахом. Не знаю, чи перекопав я його, а чи безвихіддя змусило його розкритися до кінця — він заговорив знову.

З його сповіді я зрозумів, що в їх табір півроку тому приїхали есесівці і відібрали людей для роботи на якомусь особливо важливому об'єкті. Була чутка, що об'єкт воєнний і працювати доведеться під землею. Чутки підтверджувались ще й тим, що прибулі в табір чини вишукували серед військовополонених колишніх шахтарів, прохідників, маркшейдерів. Комітет послав його і ще кількох хлопців, що були міцніші здоров'ям, на розвідку. Що б там не було, а вони мали довідатись, що це за такий особливо секретний стратегічний об'єкт «Вікінг». У табірних книгах він був позначений шифром «М-18-К».

Їх загнали у наглухо зашнуровані фургони і повезли на північний схід. Везли довго і все чомусь темної ночі. Вивантажили в шхерах і одразу ж загнали під землю. Сиро і темно… Дихали кремнієвою пилюкою, півроку не бачили неба.

На перших порах пробивали штольні, вибирали в товщі гори величезні порожняки зали, куди завозили складне обладнання, устаткування. Його монтували і випробовували привезені з Німеччини робітники, інженери, техніки, а «кроти» (як їх називали охоронці) далі бурили, підривали камінь динамітом, вантажили у вагонетки і скидали у відвал породу. Відвал виходив до моря на висоті більше як сімсот метрів. Гранітна прямовисна стіна. Ні вгору, а ні вниз шляху не було, а тому про те, щоб утекти з підземелля, нічого було і думати. Під палицями охоронців «кроти» виснажували свої сили, у них постійно кровоточили коліна, розпухали від сірчаних випарів суглоби, вони харкали кров'ю і гинули від силікозу їх ніхто не лікував. Тих, хто падав з ніг, виносили з казарми і скидали в той же відвал, що й породу. Правда, інколи приходив лікар і відбирав партію для лазарету. Що це був за лазарет, ніхто не знав, тому що звідти ніколи ніхто не повертався під землю. Знали лише про те, що він нагорі, під відкритим небом, і вже одного цього було досить, щоб люди прагнули потрапити туди. До того ж він був ніби за межами концтабору. Його бараки стояли впритул до приміщень лабораторії і охоронялись лише вартовими. Ні колючого дроту, ні вівчарок тут не було.

Перші кілька днів вони просто відсипались на нарах, а потім його з напарником повели на «процедури». Довго чекали якогось лікаря Горгардта, але він так і не прийшов. Тоді їх відполи у віварій до піддослідних собак і