Наталія Очкур - Містичний вальс

— Володар звелів переказати вам, що за хвилину сам тут буде, — відкопиливши губенята, доповіла покоївка. Весь її вигляд демонстрував велике незадоволення тією обставиною, що її, бідну та маленьку, дарма ганяли по палацу туди-сюди.

— Ось бачиш, він же зайнятий, — повчально відзначила Лана. — Добре, що я не стала відволікати його. Певно, державні справи…

— Які там справи, — Росава не втрималась і пирснула зі сміху — такою чудернацькою здалася їй наївність пані. — Він вам подарунок майструє.

— Який? — розгубилась Світлана.

— Принесе, то й дізнаєтесь, який, — меланхолійно мовила покоївка, згортаючись клубочком на шкірах, немов ледаче вовченятко. — Уже недовго лишилось чекати.

Пророцтво справдилось — Олесь увійшов до Лани, коли вона, схиливши чорняву голівку над шитвом, тихо чортихалась — стьожки ніяк не бажали влягатись на білім полотні красивими та рівними шовковими зшивками; всього й то треба було, що вигаптувати зеленим листочок на троянді, а виходило щось, по формі більш подібне до коров’ячої жуйки, виплюнутої за неможливістю подальшого використання. Віра Зоряни, яка ледь не силою запхнула цю заготовку разом із голкою Лані до рук, у творчі здібності подруги, як і практично будь-яка віра, виявилась сліпою. Скільки не билась Світлана над візерунком із рівнем складності, який осилив би і вихованець школи для альтернативно обдарованих дітей, у неї особисто нічого не виходило. Нитки плутались та рвались; разів п’ять вона колола собі пучки, а, вдягнувши раз наперсток, вона зрозуміла, що з ним шити не зможе взагалі, не кажучи вже про вишивання. Видовище її боротьби з народною творчістю було пекельним.

— А най би тебе підняло та гепнуло, — шепотіла Лана вишивці, не помічаючи Олеся. — Щоб тебе чорти вхопили, кляте павутиння, ну чого ж ти плутаєшся?! Ти що, вважаєш себе мапою маршруту нитки Аріадни?!

— Мені так подобаються твої заклинання, — засміявся Олесь, приступаючи до неї. Лана здригнулась, шитво випало з рук; вона підвелася, за звичаєм, що велів вітати короля тільки стоячи. — Особливо тим, що я жодного з них не розумію, а також тим, що ти, коли промовляєш їх, така хвилююча.

— Здоров’я і моці, мій пане, — Світлана вклонилась, не стільки за етикетом, скільки для того, щоб приховати недоречний усміх, у який мимоволі склалися вуста при виголошенні цього привітання. Чого-чого, а моці королю не бракує. Легені, правда, ще не дуже чисті, але чого ж чекати після крупозної пневмонії? Зате в усьому іншому — повний порядок. — Як ти спав цю ніч, любий?

Очі Олекси затягнуло димком — так, наче на блакитне, пронизливо літнє небо впав раптом сіруватий осінній туман. Як тільки не називало його це мале вперте дівчисько — любим і милим, рідненьким і жаданим, якось навіть «класним» — що це означало, Олесь не знав, але інтонації Лани йому сподобались. Ось тільки коханим вона ніколи не називала його. Ніколи. Ані в хвилини пристрасті, коли з вуст зриваються небажані, мимовільні, не завжди свідомі зізнання, що є напівправдою, напівмаренням, ані під час тихої бесіди; це слово, здавалось, вже плоттю обросло, проскакуючи поміж ними ще не впольованим звіром, а Лана все заплющувала очі і відмовлялась бачити його. Ну, що ж — на кожну стіну є таран.

— Ніяк. Очей не зімкнув, все мріяв про тебе. З тих пір, як ти пішла, пройшло так мало часу — і вічність. Я уявляв собі, як знову стискаю тебе в обіймах, як п’ю твої поцілунки, свіжі, мов вранішня роса, і як у тому світі, де ти моя, беру тебе за жінку по присязі. Кохана…

З усмішкою дивився Олекса на те, як зашарілася Світлана, піднімаючи свою вишивку, і на те, яка гарна його дівчинка, він теж загледівся. Струнка, як берізка, тонкий стан, підперезаний крайкою, і біла, із делікатного напівпрозорого батисту, сорочка; шкода, що Лана притискає своє гаптування до грудей, а то видовище вийшло б заманливим — стоїть вона спиною до вікна, із якого щедро ллється сонце, роблячи напівпрозоре полотно зовсім прозорим. Олесь картинно застогнав. Вишивка вдруге полетіла на підлогу, тепер вже не впущена, а безжально пожбурена. Лана в два кроки опинилась біля Олекси.

— Що болить? Де?

Тоненькі ручки потягнулись до його грудей, він перехопив правицю, приклав до серця, затримав так, і потягнувся до її вуст, шепочучи:

— Ось тут.

— Не треба, — вона ще намагалась пручатись, знаючи, що після першого ж цілунку стане розумною, мов мушля, і тоді прощавайте, розмови про справу, та куди там. Обійми Олеся були сталевими, а слова — шовковими.

— Сонечко моє…

— Олесю, не за тим я тебе звала!

— За чим же? Ми тут самі, я відіслав Росаву. Ти не хвилюйся…

— Ти мужній чоловік, мій пане, — Лана засміялась, відкинувши голову. Олесь обіймав її, і вона вже не боронилась, бо кожна мить його обіймів вартувала години буденного життя. — Як се тобі вдалося — відіслати? Я думала, що її можливо тільки винести із передпокою разом із шкурами! Чи ти будив її штурханами?

— Я просто покликав Зоряну. Покоївки її бояться, як вогню.

— Питання моє стосується саме Зоряни. Що їй буде за дружбу зі мною?

— Що ти сказала?

— Ти чув. Що їй буде за те, що ми дружимо?

— Нічого.

Сідай, погано. Відповідь дана надто швидко. Очі опущені, посмішка стала улесливою — ну, і кого ти хочеш обдурити?

— А як же це, Олесю? — торкнувшись пальцем прозорого камінця в його короні, із тихим