Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Обличчя Любочки спохмурніло, очі налилися сльозами, губи надулися і скривились. Вона не змогла нічого сказати, щоб не розплакатися. Швидко повернулася і зникла у своїй кімнатці.

— Чому ви з нею так різко? — намагаючись якось зменшити неприємне враження від цієї сцени, запитала Зоя. — Адже нічого такого в нашій розмові не може бути.

— Пробачте, але в мене для того є свої підстави. Запевняю вас, вони досить важливі… Тепер можемо цілком вільно розмовляти. Я вас слухаю.

— Значить, Сергій Боровик у тюрмі, це правда?

— Ні, він у нашій міській лікарні. Але під наглядом.

Зоя уважно подивилась на Ганну. Невже вона й справді така суха й непривітна, ніби замкнена на десять замків? А пише такі чудесні, захоплюючі статті, вони збуджують думки, кличуть, закликають до сміливості. За їхніми рядками уявлявся зовсім інший образ автора. А тут раптом строга, суха жінка, стримана, хоч, видно, дуже знервована. Їй нічого не варто було виставити з кімнати власну дочку, чи не може трапитись щось подібне і з Зоєю? Ні, не може. Ні образити, ні якось зневажити себе Зоя Василенко не дозволить.

Сотні запитань промайнуло разом у Зоїних думках, і на жодне з них не могла вона відповісти.

— Я прийшла дізнатись, де Сергій Петрович, і просити… допомогти йому. Ви ж були колись його дружиною.

— Ради бога, тихше. — Ганна очима показала на двері Любоччиної кімнати.

— Добре, я буду тихше, — не все зрозуміла Зоя. — Я прийшла до вас, бо ви… Ви його дуже добре знаєте.

— Перебування Боровика під суворим лікарським наглядом ніяк не пов’язане з вибухом, — зауважила Ганна.

— Авжеж! — Не повірила Зоя Василенко. — А чого ж його сховали від людей? Щось тут не так.

Вона чомусь уявила собі Боровика не в палаті міської лікарні, а в темній похмурій камері. На вікнах там товстенні грати. Це уявлення було нестерпним до болю. Сльози підкотилися Зої до горла, вона не витримала і гірко, по-дитячому, заплакала.

Ганна не чекала цього і злякалася.

— Заспокойтеся, Зою, — кинулась вона до жінки, схопила її за плечі, — заспокойтесь, я вам зараз води…

Вона метушилася по кімнаті, не знаючи, чим зарадити, як допомогти. В глибині душі їй було глибоко жаль цю дуже симпатичну молоду жінку, інженера хімічного заводу, співробітницю Сергія Боровика. Ганна добре розуміла її почуття.

— Нічого… не треба води… — Зоя спинила Малахову вже біля дверей, все ще плачучи.

Ганна рішуче вийшла, принесла склянку води.

— Випийте і заспокойтесь.

— Ні, ні, нічого не треба, — казала Зоя, п’ючи воду і цокаючи зубами по дзвінкому склу. — Я вже заспокоїлась. Пробачте.

— Вам і хвилюватися було нічого. Сергій Петрович перебуває під доглядом зовсім з іншого приводу…

— Правда? — раптом повіривши і ще не знаючи на краще чи на гірше ця новина, Зоя глянула на Ганну мокрими від сліз очима. — Так за що ж?

— Смішно сказати, — відповіла Ганна. — Його відправили туди, до спеціального відділу, бо він тікав з лікарні, а до того ж прокурора бити кинувся.

— Бути цього не може! — енергійно запротестувала Зоя. — Це неправда! Знову хтось хоче йому зло заподіяти. Він такий хороший, чулий, уважний… Його всі у нас люблять.

— Ви, мабуть, його дуже любите, Зою?

Зоїні очі стали великими, як сливи. Вона дивилася на Ганну, в грудях її було повнісінько повітря і страшно було його видихнути. Звідки дізналася Ганна про те, що вона так старанно від усіх на світі приховувала? Невже це можна було в чомусь помітити? Чи це так, просто навмання кинуте запитання, щоб зловити її? Ні, Зоя так легко впіймати себе не дасть.

— Хто? Я? — нарешті змогла сказати вона. — Чому ви думаєте?

— Так, мені здалося…

— Ви не маєте права вигадувати те, чого не існує на світі!

— Справді? — тінь лукавої, сумовитої, майже материнської посмішки торкнулася куточків Ганниних уст.

— Ви навіть уявити не можете, як у нас на заводі його всі люблять. Звичайно, і я люблю, як… як і всі, — Зоя все ще намагалася якось виплутатися, виправдатись…

— Не більше? — тінь усмішки, все ще не зникала.

— Ні, не більше, — відповіла Зоя, і зразу, щоб закінчити цю розмову, заявила: — А коли навіть я люблю його більше за інших, то це тільки моя справа, більше нікому до того немає діла.

— Це правда, — стримано і вже не посміхаючись, відповіла Ганна.

Гнів, сльози, збентеження Зої зворушили і водночас потішили її. Почуття симпатії до дівчини ставало все сильнішим, але разом з тим Ганна відчувала, як у серці ворухнулася ревність. Ще тільки цього невистачало! Вона ревнує Боровика до цієї дівчини? Після того всього, що сталося між ними?

— Ви давно знаєте Сергія Петровича?

— Я