Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

снасті. Якби троси, вузенькі смужки непосрібленої плівки, не були вкриті флюоресцентною фарбою, роздивитись їх було б неможливо. Зараз ці світні кольорові стрічки, що простяглися на сотні метрів до гігантського вітрила, були напнуті рівно, як стріли. Кожна приєднувалась до власного електробрашпиля, трохи більшого за котушку від спінінга. Ці малесенькі брашпилі невпинно обертались, подаючи й вибираючи троси у відповідності до показань автопілота, що встановлював кут нахилу вітрила залежно від положення Сонця.

Гра сонячних відблисків на цьому величезному, гнучкому вітрилі захоплювала своєю красою. Повільні, величні хвилі перекочувались по ньому, посилаючи в небо міріади сонячних зайчиків, які губилися край вітрила. У цих розмірених коливаннях такої велетенської і неміцної конструкції немає нічого несподіваного; здебільшого вони зовсім нешкідливі, проте Мертон уважно стежив за ними. Іноді вони викликають хвилювання, так звані брижі, наслідки якого можуть бути катастрофічними — вітрило розшарпає на клапті.

Мертон застебнув еластичні паси навколо пояса і ніг, потім приклав до лоба електроди збудника сну. Встановив регулятор часу на три години і розслабився.

Дуже повільно, гіпнотично відбивались у лобних долях його мозку удари електронного пульсу. Кольорові, світні стрічки спіраллю знялися під його повіками, тікаючи в безконечність. Потім — провал…

Тепер Земля майже зникла, перетворившись на тоненький, блискучий серпик, що невблаганно насувався на Сонце. Всередині цього яскравого серпика тьмяно вирізнився нічний бік планети з фосфоричною загравою великих міст, яка де-не-де прозирала поміж хмар. Темний диск уже затулив величезну частину Чумацького Шляху; ще кілька хвилин, і він почне наповзати на Сонце.

Сутеніло. Коли “Діана” ковзнула в тінь Землі, пурпуровий колір сутінок — відсвіт безлічі заходів сонця за тисячі кілометрів звідси-забарвив її вітрило. Сонце сховалося за невидимим обрієм. За лічені хвилини настала ніч.

Мертон оглянувся на орбіту, по якій він пройшов уже чверть шляху навколо Землі. Він побачив, як одна за одною погасли сяючі зорі яхт, коли вони, як і він, поринали в коротку ніч. Мине певний час, перш ніж Сонце визирне з-за величезного чорного щита. В цей період вони будуть зовсім безпомічні, рухаючись по інерції, позбавлені будь-якої енергії.

Він увімкнув зовнішній прожектор і став оглядати потемніле тепер вітрило. Тисячі акрів плівки вже взялися брижами і обвисли, троси ослабли — треба вибрати їх, а то заплутаються. Але всього цього він чекав, усе йшло за наміченим планом.

За шістдесят чотири кілометри позад нього “Санта Марії” і “Арахні” щастило менше. Про їхню біду Мертон дізнався, коли раптом заговорило радіо аварійної мережі.

— Номер другий, номер другий, говорить Контрольний пункт. По ваших траєкторіях неминуче зіткнення. Ваші орбіти перетнуться через шістдесят п’ять хвилин! Чи не потрібна вам допомога?

Настала тривала пауза, поки обидва капітани переварювали лиху звістку. Цікаво, хто винен, подумав Мертон; можливо, одна яхта намагалася затінити другу й не встигла завершити маневр — обидві опинились у темряві. А тепер жодна нічого не могла зробити. Повільно, але неухильно вони зближувались, нездатні змінити курс навіть на найменшу часточку градуса.

І все-таки — шістдесят п’ять хвилин! Це означає, що вони тільки-тільки вийдуть на сонячний бік, виринувши з тіні Землі. Якщо їхні вітрила зможуть набрати достатньо сили, щоб уникнути зіткнення, у них ще є один слабенький шанс. Очевидно, зараз на борту “Арахни” і “Санта Марії” гарячково підраховують.

Першою озвалась “Арахна”, відповівши те, що й сподівався почути Мертон.

— Номер шостий викликає Контрольний пункт. Дякуємо, але допомоги не потребуємо. Впораємося самі.

“Чи так? — подумав Мертон. — Та принаймні видовище буде цікавим”.

“Арахна” і “Санта Марія” йшли під повними вітрилами у відчайдушній спробі зберегти дистанцію. Тепер, коли між ними лишалося менше чотирьох кілометрів, відчувши перші легкі доторки сонячного проміння, над ними нестерпно повільно розпускалися сяючі хмари плівки. Майже всі телеекрани Землі передадуть цю затяжну драму, та навіть і зараз, цієї останньої миті, неможливо було передбачити, чим усе скінчиться.

Обидва капітани — вперті люди. Кожен з них міг обрубати вітрило і зійти з дистанції, поступившись місцем другому, але жоден цього не зробить. Надто великий престиж, надто багато мільйонів і надто багато репутацій поставлено тут на карту. І ось безшумно і м’яко, ніби сніжинки зимової ночі, “Санта Марія” і “Арахна” зіткнулись.

Майже непомітно вповз квадратний змій у кільце павутини; повільно, мов у сні, переплелися і заплутались довгі стрічки тросів. Навіть зайнятий власною оснасткою Мертон насилу міг відірвати очі від безмовної, давно передбаченої катастрофи.

Понад десять хвилин кружляли, здимаючись клубами, ці сяючі хмари, перетворюючись на суцільну, нероздільну масу. Потім капсули з екіпажами відділились і помчали кожна своїм шляхом на відстані кількох сотень метрів. Під спалахи ракет до них поспішили рятувальні кораблі.

“Виходить, нас лишається п’ятеро”, — подумав Мертон. Йому стало шкода капітанів, які доклали стільки зусиль, щоб усунути один одного всього через кілька годин після старту. Але вони молоді, вони ще встигнуть надолужити своє.

За кілька хвилин їхнє число скоротилось до чотирьох. Мертон з самого початку сумнівався у можливостях “Сонячного променя”, який обертався надто повільно. Тепер він пересвідчився, що його сумніви підтвердились.

Марсіанський корабель не зміг повернути на другий галс; обертання надало йому надмірної остійності. Замість того щоб стати ребром до Сонця, величезне кільце його вітрила розвернулося до нього всією своєю шириною. Тепер з майже граничним прискоренням корабель відносило назад.

Певне, це найприкріша річ, яка може статися з капітаном, навіть гірша від зіткнення, бо тут нікого звинувачувати, крім себе. Але нещасливому екіпажу, який повільно зникав оддалік, нема звідки чекати співчуття. Перед початком перегонів вони зробили масу зухвалих заяв, і те, що сталося з ними, — не що інше, як поетична справедливість.

І все-таки рано ігнорувати “Сонячний промінь”. Адже треба пройти 800 000 кілометрів, він ще може підтягтися. А якщо станеться ще кілька аварій, може бути, йому одному доведеться завершувати перегони. Так уже бувало.

Ще одна аварія сталася, коли яхти перетинали вертикаль від Землі до Сонця, вступаючи на ту частину дистанції, де вони рухалися за рахунок сонячної енергії. З борту “Діани” Мертон побачив, як напнулося величезне вітрило, розвернувшись до Сонця, що гнало яхту вперед. Вона стала набирати швидкість, почавши з прискорення в мільйонні частки сили ваги, хоча максимальних розмірів воно досягне лише через багато годин.

Проте “Павутинці” не досягти його ніколи. Повернення енергії — завжди критичний момент, і “Павутинка” не витримала.

Цю тривожну новину Мертон взнав від радіокоментатора Блера-він приглушив, але не вимкнув радіо: “Алло, на “Павутинці” брижі!” Мертой поквапився до периспока, та спершу не міг угледіти на величезному диску вітрила