Френк Херберт - Месія Дюни

«Двоє дітей», — здивовано подумав Пол. У видінні була лише донька. Він облишив триматися за плече Айдаго й рушив туди, звідки долинав голос Хари. Зіткнувшись із твердою поверхнею, він обмацав її руками: метаскляний обрис колиски.

Хтось узяв його ліву руку.

— Усулю?

То була Хара. Вона опустила його руку в колиску. Він намацав м’якесеньке тільце. Таке тепле! Реберця, дихання.

— Це твій син, — прошепотіла Хара. Вона пересунула його руку далі. — А це донечка.

Її рука стиснула його долоню.

— Усулю, ти тепер справді сліпий?

Він знав її думки. Сліпий має бути покинутий у пустелі. Фрименське плем’я не могло обтяжувати себе зайвим тягарем.

— Забери мене до Чані, — сказав Пол, не відповідаючи на її запитання.

Хара повернула його й повела ліворуч.

Тепер Пол змирився з тим, що Чані мертва. Він зайняв своє місце у Всесвіті, якого не хотів, одягнув плоть, що не пасувала йому. Кожен подих покривав синцями його душу. Двоє дітей! Чи не ув’язнив він себе в якомусь глухому куті, де видіння ніколи до нього не повернеться? Утім, це не має значення.

— Де мій брат?

Це голос Алії позаду нього. Пол почув її різкий рух, коли вона рвонулася до нього й забрала його руку з долоні Хари.

— Я повинна переговорити з тобою, — просичала Алія.

— За хвилину, — відповів Пол.

— Негайно! Ідеться про Лічну.

— Я знаю. За хвилину.

— Ти не маєш хвилини.

— Я маю силу-силенну часу.

— Але Чані його не має.

— Заспокойся! — наказав він. — Чані мертва.

Коли вона почала протестувати, він прикрив її рот рукою.

— Наказую тобі заспокоїтися.

Коли вона затихла, Пол забрав руку.

— Опиши, що ти бачиш, — сказав він.

— Поле! — У її голосі змагалися розчарування й сльози.

— Не зважай, — сказав він. І змусивши себе заспокоїтись, спробував звернутися до візії й розгледіти ту картину. Так, усе так і було. Тіло Чані лежало на марах у світляному крузі. Хтось розправив її білий одяг, розгладив, намагаючись приховати кров від пологів. Байдуже… він не міг відірвати погляду від її обличчя: у її застиглих рисах віддзеркалювалася вічність!

Він одвернувся, але візія рухалася разом із ним. Її не стало… і вона ніколи не повернеться. Повітря, Усесвіт — усе спорожніло… усюди спорожніло. Невже в цьому полягає його єпитимія? Він прагнув сліз, та вони не приходили. Може, він надто довго жив по-фрименськи? Ця смерть вимагала від нього вологи!

Поблизу заплакала дитина, її втихомирили. Цей звук затягнув завісу перед його видінням. Пол привітав темряву. «Це інший світ, — подумав він. — Двоє дітей».

Ця думка постала з якогось утраченого пророчого трансу. Він намагався повернути понадчасову розширену свідомість, даровану меланжем, але осяяння було коротким. У цю нову свідомість не прибився жоден осколок майбутнього. Він заперечував майбутнє, будь-яке майбутнє.

— Прощай, моя Сіхає! — прошепотів Пол.

Десь іззаду долинув голос Алії, жорсткий і вимогливий:

— Я привела Лічну!

Пол обернувся.

— Це не Лічна, — сказав він. — Це лицепляс. Лічна мертва.

— Але вислухай, що вона каже, — промовила Алія.

Пол повільно підійшов на сестрин голос.

— Я не здивований, побачивши тебе живим, Атріде.

Голос був схожим на голос Лічни, проте з тонкою різницею — так, наче мовець використовував голосові зв’язки Лічни, але вже не намагався достатньо їх контролювати. Пол зауважив у цьому голосі нотку поваги.

— Не здивований? — спитав Пол.

— Я Скителі, тлейлаксанський лицепляс, і хотів би про дещо довідатися, перш ніж ми почнемо перемовини. Той, кого я бачу позаду тебе, — це гхола чи Дункан Айдаго?

— Це Дункан Айдаго, — відповів Пол. — І я не вступатиму з тобою в перемовини.

— А я вважаю, що вступиш, — промовив Скителі.

— Дункане, — сказав Пол через плече, — ти вб’єш цього тлейлаксу, якщо я попрошу?

— Так, мілорде, — у голосі Айдаго відчувалася стримувана лють берсеркера.

— Почекай! — втрутилася Алія. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Навпаки, знаю, — відповів Пол.

— То це насправді Дункан Айдаго, слуга Атрідів? — промовив Скителі. — Важіль знайдено! Гхола може повернути минуле.

Пол почув звуки кроків. Хтось проминув його, пройшовши ліворуч. Тепер голос Скителі долинав іззаду, одразу ж з-за спини Пола.

— Дункане, що ти пам’ятаєш зі свого минулого?

— Усе. Від дитинства. Пам’ятаю навіть тебе біля резервуара, коли мене з нього вийняли, — відповів Айдаго.

— Чудово, — видихнув Скителі. — Чудово.

Пол почув, що голос рухається. «Зараз мені б пригодилося видіння», — подумав він. Темрява дратувала його. Бене-ґессеритський вишкіл застерігав його від смертельної загрози, якою був Скителі, але це створіння залишалося для нього лише голосом, тінню руху.

— Це діти Атрідів? — спитав Скителі.

— Харо! — скрикнув Пол. — Забери їх звідси!

— Стійте, де стоїте! — гукнув Скителі. — Усі! Попереджаю вас: лицепляс може рухатися швидше, ніж ви гадаєте. Мій ніж може забрати обидва ці життя, перш ніж хтось мене торкнеться.

Пол почув, що хтось ухопив його за праву руку, а тоді разом із ним пересунувся праворуч.

— Достатньо, Аліє, — сказав Скителі.

— Аліє, — мовив Пол, — не…

— Це моя провина, — зойкнула Алія. — Моя провина.

— То як, Атріде, — сказав Скителі, — починаймо торг?

Позаду себе Пол почув хрипку лайку. Його горло зсудомило від придушеного шалу в голосі Айдаго. Айдаго не повинен втручатися! Скителі вб’є дітей!

— Щоб торгуватися, треба мати щось на продаж, — промовив Скителі. — Чи не так, Атріде? Хочеш повернути свою Чані? Ми можемо це зробити. Гхолу, Атріде. Гхолу з повною пам’яттю. Але мусимо поспішати. Накажи своїм друзям принести кріогенний резервуар, щоб зберегти тіло.

«Ще раз почути голос Чані, — думав Пол. — Відчувати її присутність поруч зі мною. Аххх, тому вони й дали мені Айдаго-гхолу, аби я переконався, наскільки таке відтворення відповідає оригіналу. Але тепер повне відтворення… за їхню ціну. Я назавжди стану знаряддям тлейлаксу. І Чані… прикована до того ж фатуму під страхом загрози дітям, ще раз стане жертвою інтриг Квізарату…»

— Який засіб тиску ви використаєте, щоб повернути Чані її пам’ять? — спитав Пол, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно. — Змусите її… убити одну дитину?

— Використаємо всі потрібні нам засоби, — відповів Скителі.