Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

й тугу. З кожним днем він дедалі більше сумував за дівчиною та частіше шкодував, що не привіз її до Варшави. «Треба було залишити синів удома, а її взяти із собою! Яке щастя було б пожити із нею лише удвох! Бачити її, тримати за руку, проводити з нею весь день, коли ніхто не заважає й не вештається поруч! Серденько моє, як же я сумую за тобою! Орисенько моя!» — думав Матвій, коли сидів на бенкеті в якого-небудь приятеля.

А канцлер Оссолінський був байдужим до кохання. Цього гідного державного мужа хвилювали зовсім інші турботи. Він добре бачив і розумів, що Річ Посполиту невідворотно губить шляхта. Бажання одного стану правити всім, водночас правити бездумно й лише на засідках власної вигоди, незмінно призведе до краху держави. Шляхта, зібравшись на сейм, за традицією мало чи не щодня бурхливо святкувала цю подію, а становище тим часом складалося украй важке.

Війська більше не було, а коштів, аби зібрати нове, — теж. Обидва гетьмани були в полоні, шляхтичі, вигнані зі своїх українських володінь, неодмінно хотіли їх повернути й горою стояли за скликання ополчення та придушення повстання силою. Деякі розумні сенатори, переважно із самої Польщі, розпиналися за проведення перемов і утихомирення смути шляхом поступок повсталому козацтву — вони ж не мали в Україні відібраних земельних володінь! Але примас, архієпископ Мацей Лубенський, таки нашкріб грошенят на певну кількість іноземних найманців і оголосив скликання посполитого рушення, причому наполягав на зборах хоругв виключно зі шляхти, а не з польських хлопів, побоюючись їх обурення та зради. Поганий приклад заразливий! Адже і примасу і Оссолінському доносили, що не раз польські хлопи говорили про те, що якби Бог дав їм свого Хмельницького, то вони неодмінно здобули б собі свободу. А канцлер із примасом, та й інші, пристрасно молили Творця про те, щоби Він у жодному разі не слухав молитви хлопів.

У пошуках підтримки Оссолінський писав навіть Мазаріні та просив у французького кардинала допомоги в придушенні повстання. А тут ще, незважаючи на всі хитромудрі зусилля Киселя, загальмувалися переговори з Москвою — цар, а точніше його воєводи, що наче вже були готові прийти на допомогу й рушити в Україну свої війська, тепер різко замовк, вочевидь, вважаючи за краще не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої. «Що ж! Московити — люди злопам’ятні! Вони не скоро пробачать нам Смоленськ!» — думав коронний канцлер.

Тоді почали домовлятися з Кримським ханством та Османською імперією, але ці перемовини були вельми невтішні — хан вимагав сплати данини і згоди платити нову. Мало того, Іслям Ґерай вимагав, аби в Україні не було ані воєвод, ані старост, а лише вільне козацьке князівство. Хан милостиво погоджувався чекати відповіді сорок днів, а якщо його вимога не буде виконана, то погрожував прибути з цими вимогами аж під саму Варшаву. Йому зарозуміло відповіли, що платити не збираються, бо немає за що — хан та його піддані погано служили Речі Посполитій, не обороняючи її, а грабуючи, і ханських погроз ніхто не боїться, позаяк Польща може дати ханові гідну відсіч. А османський падишах, який міг би натиснути на хана, поки лише спостерігав за всією цією ситуацією та не давав однозначної відповіді.

Тому назрівала потреба домовитися з бунтівними козаками, щоби виграти час. Адам Кисіль, який частенько листувався з Хмельницьким, вимагаючи від того припинити всяке збурення проти законної, а головне, справедливої влади Речі Посполитої, зголосився бути посередником у цих переговорах і був найкращим кандидатом на цю роль. Так, іноді зручно бути православним у католицькому королівстві!

А сейм божеволів далі. До Варшави прибуло посольство від Хмельницького, і сейм замість того, щоби вислухати козацьких послів, насамперед обрав трьох регіментарів[64] — сандомирського воєводу Домініка Заславського[65], дипломата й коронного підчашого Миколу Остророга[66] і коронного хорунжого Олександра Конецпольського, та поставив їх командувати посполитим рушенням.

А щоби цей гідний у всьому тріумвірат не закрутив сам собі голову від почуття власної значущості, до них приставили для нагляду ще й тридцять двох військових комісарів, чиї повноваження та обов’язки сейм чітко так і не визначив. Тому всі тридцять п’ятеро воєначальників усвідомили те, що вони можуть командувати всіма так, як їм заманеться, зовсім забувши про те, що успіх армії залежить не від кількості наказів, а від свідомості й далекоглядності тих, хто ці накази віддає. А армія, що збиралася, обіцяла бути саме такою — у ній кожен збирався бути сам собі командувач, тому що через власну пиху не вважав за потрібне зважати на думку товариша.

Цей незрозумілий ідіотизм вжахнув пана Матвія. «Завжди й у всі часи у важку годину вибирався один воєначальник! — подумав він, ледве дізнавшись про все це. — А тут стадо бовдурів вибрало найзапекліших зі своїх родичів! Однак я потрапляю у скрутне становище! Я теж мушу брати участь у цьому сміховинному ополченні. Лише сумніваюся, що мені від цього буде багато честі й вигоди. Отже, треба неодмінно ухилитися! Ліпше б вони обрали цього шкуродера Вишневецького! Він хоч справжній воїн!»

Але річ була в тому, що князь Вишневецький не мав популярності серед магнатів і великої шляхти. Він був занадто себелюбним, занадто гордим і зарозумілим, занадто честолюбним, аби заслужити симпатії рівних собі. Тому йому не доручили командування. Зате середня і дрібна шляхта обожнювала войовничого князя через те, що він один воює з бунтівниками. Водночас шляхта зовсім забувала про те, що пліч-о-пліч із ним воюють князь Корецький, той самий, який вправно та швидко, а головне — мудро, утік із Крутої Балки під Корсунем, київський воєвода Тишкевич і командир королівської гвардії Осинський.

Але насправді сейм дійсно побоювався того, що Вишневецький утопить у крові українську землю, а це зашкодить майновим інтересам