Пол Гелліко - Томасина

лист, не написаний вчасно; забуте слово чи забуту думку, якусь пропущену дрібничку чи й навіть кепський настрій іншої людини.

Це була справа не з простих. Від тих часів, коли я піддавала прокльонам і керувала долею людей, збігло добрих чотири тисячоліття. За цей час з’явилися речі, які заважали мені робити свою справу. Не знаю, в чому річ, але у мене було таке враження, що всі вони зібралися в кімнаті Лорі. Чи не ткала вона на своєму верстаті якусь протидію моїм тенетам?

Її пальці літали на верстатом, човник ритмічно стукав щоразу, як Лорі у черговий раз протягувала нитку через всю основу. Я дивилася на неї, наче заворожена. Подеколи мені здавалося, що ті нитки, якими мала працювати я, перемішалися з мотками фарбованої пряжі й ставали часткою її плетінь.

Але раптом верстат затих. Лорі схопилася за станину обома руками, підняла очі, в яких читалися біль та збентеження, і вигукнула:

— Хто ж я така? Що коїться зі мною? Що означає пісня, яка звучить у мене в серці?

І тут мене залили найчорніші ревнощі, які тільки можуть бути, я загубила нитку і забула всякі плетива. Я зайшла до ткацької кімнати і стала тертися об ноги Лорі. Вона безвольно опустила руку, погладила по голові та по спині, але думки її були далеко звідси, вона навіть не усвідомила, що коло неї стою я. Тоді я повернулася до вогнища і вляглася до Лорі спиною. В мені кипіли ненависть і лють. Бійтеся, бійтеся гніву розсердженого божества!

Замовкли птахи на деревах. Скотч Пітер затремтів і почав скиглити. Вуллі з Мак-Мурдоком походжали поряд, розпушивши хвости. Доркас ні на крок не відступала від своїх кошенят і дратівливо стукала їх лапкою, коли вони поривалися покинути її пухнастий бік. Галка сіла на гілку Відьомського Дуба, розпушилася і блискучим оком зиркала на землю. Небо затягнули важкі хмари. Стемніло того вечора як ніколи рано.

Горда, задоволена собою, я походжала по галявині, тримаючи хвіст трубою, і аж тремтіла вся від задоволення. Бо це зробила я — Баст-Ра, Велика Кішка, Володарка Небес… І це тільки початок. Повітря стало гарячим, важким і густим від провісників вивільнених мною заклять. Коли скінчиться чорна ніч, Лорі належатиме мені — і тільки мені.

Раптом похмурий напівморок сколихнувся від гучного дзенькання. Дзвоник під дубом задзеленькав так, що відголоски покотилися аж за далекий гірський перевал, що бовванів над Гленом, і коли дзвоник заспокоївся, вони ще довго літали над лісом.

Галка страшно, пронизливо зойкнула, зірвалася з дерева й, поквапно махаючи крилами, панічно полетіла геть. Пітер істерично загавкав, а потім став вити. І після того на галявині запала тиша, яку порушувало тільки тупотіння босих ніг Лорі, що бігла по стежці до дзвоника.

Мене, Баста-Ра, богиню, знову наповнили злі передчуття. Бо дзеленькання дзвона означало стороннє втручання. Мереживо, яке я виплітала, кудись щезло. І якщо це виявиться Рудобородий, то…

Я обережно визирнула із-за рогу. Лорі, оглядаючись, стояла під дубом, і я слідом за рештою чкурнула до неї. Пітер задзявкав, завищав, став гавкати і нападати на якийсь предмет, який лежав в ногах у Лорі. Ми теж поглянули туди — й побачили звичайний камінь, до якого був прив’язаний клаптик паперу з якимись карлючками.

Лорі опустилася навколішки і жадібно схопила папірець; з такою самою жадобою вона бігла до Відьомського Дуба. Розгорнувши записку, вона побачила карлючки, виведені на аркушику не першої свіжості. Через сутінки, що насувалися на землю, прочитати написане було важко, та Лорі не здавалася, і, розбираючи слово за словом, уголос читала цидулку.

«Дорога тьотя. Сходіть, будь ласка, у циганський табір і скажіть тим циганам, щоб перестали кривдити звірів. Вони били бідного ведмедя, який і так поранений. Якщо ви цього не зробите, ведмідь загине. Будь ласка, сходіть до табору. Щиро ваш, Джорді.

Р. S. Скаут-вовчик.

Р. Р. S. Той, що приносив вам жабку».

Лорі ще довго стояла навколішках, розгладжуючи клаптик паперу, вивчаючи його та знову й знову перечитуючи написане. Нарешті вона підвелася, перевела свій погляд на Глен, потім далі, туди, де простягалася долина, і я побачила, як її наповнює холодна рішучість.

Мій хвіст розпушився, шерсть стала дибки і, наелектризувавшись, аж потріскувала від завзяття. Забута магія? Чи, може, пробуджені демони зла, фальшиві нитки, що проникли в плетиво? Чи, може, річ у тому, що тканина Лорі дихала добротою, а моя — ненавистю?

— Ходімо, — покликала нас Лорі. — Ходімо всі за мною. Зараз буде вечеря, бо мені треба йти.

— Лорі! — занявчала я. — Не ходи! Нічого там не знайдеш, окрім страждань і смерті. Прокляття вже зіткане і напущене. Залишайся вдома. Все одно ти нічого не зміниш.

Якби це відбувалося у давнину, мої жриці усе зрозуміли б. Мої думки, мої накази самі проникли б їм у кров; вони б лише вклонилися й слухняно виконали мою волю.

— Ага, няв-няв, — передражнила Лорі. — Таліто, кішечко моя, ти співаєш, бо скоро вечеря? Ну то ходи скоріше, мені треба поспішати, на мене чекають.

Вуллі, який не визнавав у мені божества, але знав, що я розумію Лорі так, як йому і не снилося, запитав:

— Що сталося, Таліто? Не знаю, через що переполох, але мені це не подобається, присягаюся хутром і вусами.

Я пояснила, в чому річ, і коли я закінчила, Вуллі сказав:

— Кепські справи. Хвостом відчуваю, що це може погано скінчитися.

— Таліто, ти не можеш її зупинити? — запитав мене Мак-Мурдок.

— Ні.

— Так ти богиня, чи вже ні? — презирливо форкнув рудий котяра.

І тоді я мало не заплакала від люті та відчаю. Мене скинув з п’єдесталу звичайний рудий котисько, якого, опинись він у зовнішньому дворі храму Хуфу в Бубастісі, де я сиділа на золотому троні зі смарагдами, ніхто би навіть не погладив.

— Побачиш. Ви всі побачите, — це було все, що я могла сказати, і