Іван Якович Франко - Борислав смiється

— Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

— Чи ще можеш питатися?

— I бажаєте мойого щастя?

— Бiльше, нiж собi самiй.

— Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.

— Що зробити, синку?

Хвилевий вибух давньої енергiї швидко погас в душi Рифки, i вона знов сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.

— Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!

— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, небагато розумiючи його мови.

— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!

— Куди, синку?

— Адже ж кажу вам — до Леона.

— До Леона? Нi, нiколи!

Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав лютитись, грозити, що собi смерть зробить, — i Рифка тим дуже перелякалася.

— Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi нiчого! Прошу тя, будь супокiйний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокiйний.

I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала одежу, що Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкiнцi вийшли обоє.

Леон Гаммершляг в дуже добрiм настрої сидiв в своїм кабiнетi при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, i перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде можна i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, — вiн чувся сильним i гордим, як нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка, блiда, як нiколи, з вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява i дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змiшали його.

— Прошу сiдати, — сказав вiн у вiдповiдь на її привiтання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сiла i довгу хвилю мовчала. Мовчав i Леон.

— Я до вас з одним дiлом, — сказала повiльно Рифка, — хоч i не своїм, але все-таки…

— Дуже менi приємно буде, — вiдповiв Леон.

— Чи ви гнiваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.

— Але ж… але ж, ласкава панi… Як панi можуть…

— Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, буває, в гнiвi та не схотiли менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч i ае для мене… ' — О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.

— Дiло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари нашi дiти?

— Га, що ж робити, мусив покинутiї, хоч як менi жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!

— А якби мiй син був?

Леон поглядiв на неї пильно i добачив нетаєну тривогу вижидання в її лицi.

«Ага, — погадав вiн собi, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько пiти, i вони заловляють тепер моєї ласки. Але постiй, я тобi вiдплачу за колишнє!» — I додав голосно:

— Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м… Маю вже iншi види з моєю донькою.

— Ну, як так, то, звiсно… Я тiлько думала… Розумiється, не в своїм iнтересi…

Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов її.

— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

— Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймiм, якби так було?

— Е, байки, фантазiї! Я маю iншi види i прошу менi не забирати часу подiбними придабашками!

Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за зуб, i зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.

В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же влетiв до кабiнету задиханий, запилений, спочений жид — касiєр Леонiв з Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.

— А се що? Ти чого прибiг?

— Пане, нещастя!

— Яке?

— Робiтники змовилися i не хотять робити.

— Не хотять робити? А то чому?

— Кажуть, що замало їм платимо.

— То не може бути. Ти хiба п'яний!

— Нi, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.

— Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?

— I при фабрицi.

— Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту дiяти? Робота на фабрицi мусить iти конечно! Слухай, Шльомо, бiгай на мiсто, накликай тутка робiтникiв i веди до Борислава, я сам також їду.

I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на Рифку. Вона чула тоту вiсть i всмiхнулася по їх виходi.

— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовляє! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдної, доброї… Але що я йому скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав її.

— Ну, що? — спитав вiн, глядячи їй у очi.

— Добре, синку, добре, все добре.

— Пристав, приймив?

— Аякже, аякже! За мiсяць заручини.

— За мiсяць? Чому так пiзно?

— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобi твiй вiк молодий!

I вона почала хлипати, мов дитина.

— Мамо, не говорiть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнiвно Готлiб.

— Не буду, синку, не буду!..

Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилi, чи задля того, що мати сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, — досить, що Готлiб не почував такої радостi, як би йому бажалося. Вiн iшов мовчки з матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а Готлiб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.

Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм часi, як i до Леона, прийшла й до нього, i вiн, схопившися, сейчас казав запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну вiсть про робiтницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана,