Василь Олександрович Лисенко - Наказ лейтенанта Вершини

з неволі молоду дівчину-кріпачку і дав їй грошей на посаг. Найчастіше діди пригадували своїх односельчан, товаришів, давніх побратимів.

— А пам'ятаєш, Захарку, Федора Хмарського? — запитував дід Матвій. — Ну й сильний був чоловік. Покладе руку на коня, притисне — і кінь не витримує, стає на коліна. А душа лагідна в нього була, нікого сам не скривдить і за слабшого заступиться. Доброго чосу колись дав Федір Хмарський пану Хоткевичу, коли той хотів силоміць Хіврю Стадниченкову в покої забрати.

— Пам'ятаю, — озивається дід Захарко, — пригадую Федора, високий такий, ставний, вуса, як смола, чорні. Тільки все воно, як у тумані, видиться… Коли це було, коли це діялося?

— Славний був чоловік, — задумливо промовляє дід Матвій. — Нікого Федір Хмарський не боявся, ні перед ким не гнувся, дарма що й сам був кріпак. Порубали його гайдуки, слуги панські, як він Хіврю відбив від пана, а він поглянув на людей, гукнув востаннє: «За правду, люди, погибаю! Сам гину і пана забираю з собою! Живіть щасливо!» Коли воно це було, а слова Федора і зараз у вухах стоять, ніби я сьогодні їх почув!

— Отакий і Грицько Лиска був, — пригадує дід Захарко, — силач! А вдачу мав лагідну і щиру! Колись я пас панських телят, розімлів на сонці, закуняв, а тут осавула нагодився і пугою мене сонного! Пугою! Я схопився, не збагну, де я, що зі мною діється, — репетую, а він мене пугою смугує! А тут Грицько нагодився, вирвав у осавули батіг та як почав його пригощати! «Знай, — каже, — панський служако, як над сиротами збиткуватися! Довго мою науку пам'ятати будеш!» Захистив мене Грицько Лиска, а сам головою наклав…

— Так Грицька я добре знав, — жвавішає дід Матвій, — він часто на нашу вулицю вчащав! Гарний був парубок! Руками підкови гнув! На Шляхетському болоті всіх їх порішили.

Згадка про Шляхетське болото насторожує Юрка, і він, вибравши зручну хвилину, питає діда Захарка:

— А Грицька за що порішили?

— Ніхто достеменно не знає, як воно було діло, — повагом відповідає той, — а чутка селом пішла, що пан наказав загнати людей у підземелля, щоб вони там щось вимурували…

— Так було! — переконано говорить дід Матвій. — Я достеменно знаю: є підземелля під Білою вежею. Тільки воно тепер водою залите. Як пан тікав за границю, води туди напустили!

— Правда! — згоджується дід Захарко. — Було таке! Утік пан. Люди кинулися в палац, почали в льох добиратися, а там — вода!

— То я й кажу, — не кваплячись, продовжує дід Матвій. — що зібрав пан людей, чоловік з десять, оголосив, ніби послав їх кудись на роботи, а насправді підземелля мурувати. Нема людей і нема, коли вночі стрілянина за селом, панська варта оточила Шляхетське болото. Полягли там наші люди, і Грицько Лиска загинув. Один тільки Павло Пушкар врятувався. Пощастило йому втекти від гайдуків. Добрався до Прип'яті, переплив річку і прибився до хутора. Там його сестра замужем за Тимошем Климчуком була, він і прийшов до них після втечі. І розповів, що пан загнав людей у підземелля. Гайдуки довго вели їх кам'яним переходом, свічками присвічували. Прийшли в простору кімнату, а там стіна обвалилася. І треба було поставити її на місце. Тут же стояли кошики з яйцями і повно вапна. Наказали гайдуки змішувати вапно з білками і мурувати стіну. А Грицько Лиска по деякім часі і каже: «Плохе, хлопці, наше діло! Стіну вимуруємо — і буде нам гаплик! Нікого пан не випустить звідси, всіх накаже порішити! Це, хлопці, не просто кам'яна світлиця, а пан тут свої скарби зберігає! Дивіться, що я тут знайшов!» І показав Лиска жменю золотих дукатів. Повиносили з скарбниці золото, а в кутку ті дукати і завалялися.

Придушили муляри гайдуків і кинулися бігти по кам'яних переходах. Добігли, а перед ними — двері! Грицько наліг на них, а вони й хряснули. Дивляться люди, а вони на Шляхетському болоті опинилися, прямо в Гаркушіш ліс вийшли. Почали радитися, як бути, куди тепер податися. Поки вони домовлялися, один з гайдуків очуняв, покликав на допомогу. І полягли наші люди на тому болоті! Чи не так, Захарку?

— Так воно й було, — стверджує дід Захарко, — полягли люди на тому гиблому болоті! Мені панський гайдук Свирид Верхогляд колись у шинку за чаркою розповідав, що Лиску з пістоля застрелили, бо не могли шаблею взяти! Треба було втікачам в Чорний ліс податися, а не суперечки розводити! Як почали радитися та сперечатися — втеряли время! Тут їх гайдуки і порішили!

Часто слухав Юрко спогади старих людей, а особливо після того, як побули всім класом на Кам'яному Розі, як вчителька Олена Марківна з дядьком Денисом повела їх по місцях колишніх боїв, розповіла про битви червоних партизан з німецькими окупантами, біляками, петлюрівцями. Хотілося ще більше взнати про минуле рідного краю, про людей, які відстоювали свою землю від ворогів. Дізналися учні і про давно минулі події. Неподалік села є стрімка круча. Називають її люди Дівочою. Схопили колись татари дівчат, погнали їх у неволю, а вони й покидалися з кручі у Прип'ять, не дісталися нападникам. Побував Юрко і в Дівочій печері, бачив кістки людей, замордованих татарами. Ніхто не знає ні прізвищ, ні імен. А повага до них велика! Всі вони оборонці землі своєї, вірні і незрадливі захисники рідного краю. Полягли за волю і не стали перед ворогом на коліна! Якось Юрко запитав діда Захарка, скільки років виповнилося череднику і чи правда, що він найстарший житель села.

Дід Захарко довго думав, рахував, прикидав щось у пам'яті, нарешті сказав:

— А либонь, Матвій і справді найстарший! Як я ходив до дяка в школу, то він уже був там, топив дякові хату, шмагав нас різками по суботах. І добряче! Коли воно було, ай зараз пам'ятаю! Міцна була рука в Матвія. Я так думаю, що йому тепер стукнуло сто п'ять років. Не менше! Колись мені Матвій розповідав, що, як пан мурував ворота до Білої вежі, він вже був. А на тих воротях було виліплено: «1847 рік». Отут і рахуй! Матвію тоді вже було дванадцять літ. Ти бач, чоловіку за сто звернуло, а він все ще розум ясний має!

Хоча всього зазнав цей чоловік на своєму віку — і радості, і прикрощів! Ох і ненавидів Матвія старий пан! Якби міг, то в ложці води утопив би! Поталанило Матвію! Зарадили його лиху добрі люди! І дружину він мав любу та розумну! Молодиця на все село була, як зайде у церкву — ніби