Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

заходили в Перт, Мельбурн і Сідней, — продовжував він, приймаючи вогонь на себе. — Але найцікавіше було в Монако. В одному з їхніх ресторанів доводилося пити. Ну, що я вам скажу? Це небо і земля. Лід і окріп, тараня і жива камбала. У нашому ресторані, коли б ти зайшов і попросив чаю, щоб тобі сказали?..

— Вигнали б як пить дать! — вихопилося у Філарета Карловича. — Або метрдотель сприйняв би це, перепрошую, за глузи.

— От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: «Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?» А я йому, недовго думаючи: «Чаю». Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: «Прошу грузинський». А він до мене: «З лимоном чи без лимона?» — «З лимоном, — кажу, — тільки з цілим». — «Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?» Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із «цукрового Донбасу», кажу йому: «Давай-валяй з цукром». А він мені: «Деволяй»? — «Деваляй, — відповідаю, — не буду, тільки чай». Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?

— Не доводилося, — мовив Чудловський. — Будьмо!

— Ху! — видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував. — Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку, — Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком. — Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий — срібний ніж на подушечці.

— То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? — перепитав Філарет Карлович.

— Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху — збоку по бантику, як на жіночих чобітках, — розмальовував Сідалковський. — Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип…

— Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?

— Чому ж, бував, — не моргнувши оком, мовив Сідалковський. — У мене там багато друзів, — він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського. — Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові — до ваших послуг їхні адреси.

Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат «олів'є», невідомо ким завезений до нас із Франції. «Горошок. Зелений горошок, — мовив сам собі Сідалковський. — Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш… Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься». А вголос тим часом продовжував:

— Заходили і в Щецін…

— Та невже? — у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця. — Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.

Сідалковський не розгубився і запитав:

— З дочками?

— Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?

— Ні. Я українець, — відповів Сідалковський. — У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.

Філарет Карлович поморщився.

— Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти…

— Він із сім'ї відомого професора Сідалковського — доктора ветеринарних наук, — не втримався знову Грак. — Батько його — вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер…

«Платить за Наполеончика. Багато випив», — Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.

— Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.

Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: «Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно… Усе тепер модно. Навіть їжа». Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: «Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна».

— То дуже приємно. У вас благородна кров…

— Благородна, — Грак узяв керівництво в свої руки.

Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.

— Пробачте, — нарешті вставив і своє слово Сідалковський. — Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити…

— Знаю, — раптом сердито випалив Чудловський. — Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?

Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.

Сідалковський кивнув на Грака.

— Пс! — поморщився Філарет Карлович. — Я гадав, то є ви, Сідалковський.

— Я себе не нав'язую, — гордо заявив Грак.

— То я перепрошую, ви, до холери, з характером.

— У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз, — підтримав Сідалковський.

Зося підвелася.

— Тату, дозволь, я залишу вас, — вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.

— Як звати цього красеня? — показав Сідалковський на кота.

— Досифей.

— Мишей ловить? — вирішив підтримати розмову Грак.

Чудловський вибухнув:

— Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?

Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.

— Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все…

— Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих