Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

молитиметься за мене; і коли б я вірив, що моя молитва піде їй на користь, то молився б за неї до загину.

Мері Джейн вийшла з дому, мабуть, чорним ходом, бо ніхто не бачив, як вона, пішла. Коли я здибав Сьюзен і Заячу Губу, то запитав:

— Як звати ваших знайомих, які живуть по той бік річки що до них ви часом їздите в гості?

Вони відповіли:

— Мало там яких нема! Може, Проктори… найчастіше ми відвідуємо їх.

— Атож, атож, саме це прізвище… — кажу я. — Тю, зовсім вискочило з голови. Ну, то міс Мері Джейн доручила мені переказати вам, що вона подалася до них, і то страх як квапилася — хтось у них заслаб.

— Хто ж саме?

— Не знаю… не пригадую… Проте здається мені, що то…

— Крий боже! Сподіваюся, що не Хенна?

— Мені дуже прикро, — кажу я, — але мушу сказати, що йшлося, здається, саме про Хенну.

— Господи, таж минулого тижня вона була здоровісінька! І тяжко вона занедужала?

— І не кажіть! Міс Мері Джейн розповідала, що від неї не відходили цілу ніч. Навряд чи й протягне кілька годин.

— Жах, хто б міг подумати! На що ж вона слабує? Нічого кращого не спало мені в ту хвилину на думку, і я бовкнув:

— На завушницю.

— В бабки твоєї завушниця! Не сиділи б над хворим цілісіньку ніч, коли б він заслаб на завушницю.

— Не сиділи б? Овва! Із такою завушницею неодмінно сидять. Ця завушниця якась зовсім нова, нечувана, міс Мері Джейн так казала.

— Що ж у тій завушниці такого нового?

— Та ускладнення якісь, ще й інші халепи.

— Які ж саме халепи?

— Ну, там і кір, і кашлюк, і бешиха, і сухоти, і жовтяниця, і запалення мозку, і… чого там тільки немає!

— Боже мій єдиний! І все те зветься завушниця?

— Так міс Мері Джейн сказала.

— Не розумію, чому ж власне та хвороба зветься завушниця?

— Як чому? Тому що це і є завушниця. Саме з неї хвороба й починається.

— Що ти верзеш? Таж у тому немає ніякого глузду! Уявімо собі, людина забила пальця на нозі, а потім випила отрути, а потім впала в криницю, скрутила в'язи й розчерепила голову, і хтось прийде й запитає — від чого вона померла, а якийсь йолоп відповість: «А від того, що вона забила собі пальця на нозі». Чи є в тому будь-який глузд? Немає. І в цьому теж ніякого глузду немає, нінайменшого. А ця хвороба заразлива?

— Чи вона заразлива? Звісно, заразлива. Вона може підчепити людину, як борона: пройдеш повз неї в темряві — обов'язково вона тебе підчепить! Як не на один зуб, то на другий, еге ж! А вже як зачепишся за один зуб, доведеться всю борону тягти за собою, еге ж! Отож така завушниця, як оця, — то справжня борона, як упіймаєшся їй на зубок, то вже не скоро від неї відчепишся.

— Виходить, ця завушниця таки й справді жахлива хвороба, — мовила Заяча Губа. — Я зараз же йду до дядька Гарві й…

— Еге ж, еге ж, — кинув я, — біжи мерщій! На твоєму місці я поспішив би. Не гаяв би й хвилини.

— Та й чого б оце ти не пішов?

— Подумай, може, сама збагнеш. Чи ж не мають твої дядечки повернутися додому до Англії якомога швидше? І як ти гадаєш, чи можуть вони зважитись на таку підлоту й податися туди без вас, щоб ви потім відбули далеку подорож самі? Ти ж знаєш, що вони чекатимуть на вас. Тепер далі. Твій дядько Гарві — проповідник, чи не так? Чудово! То як ти гадаєш, проповідник дуритиме пароплавного агента? Та невже ж він дуритиме суднового агента для того, щоб вони прийняли міс Мері Джейн на пароплав? Га? Ні, ти ж знаєш, що не дуритиме. Ну, то що ж він зробить? Він скаже: «Шкода, дуже шкода, але хай справи моєї парафії котяться, як самі собі знають; але якщо вже моя небога заразилася отією множинною завушницею, то мій священний обов'язок — сидіти тут три місяці й дожидатися, доки з'ясується, заслабне вона чи ні». Але хай тебе це не обходить, якщо, на твою думку, ліпше сказати дядькові Гарві..

— Аякже!.. Невже ти вважаєш нас за таких дурних, що здатні сидіти тут та дожидатися, доки з'ясується, чи заслабне Мері Джейн чи не заслабне, замість того щоб їхати до Англії, де можна так весело бавити час? І чого б ото язиком горох товкти отак по-дурному!

— А може, все-таки сказати комусь із сусідів?

— Тільки цього ще бракувало! Такого телепня я ще не бачила! Невже ж ти не можеш збагнути, що сусіди підуть і все роздзвонять. Нічого іншого не лишається, як зав'язати собі язики й ані пари з уст.

— Ну, що ж, може, твоя правда… атож, мабуть-таки, твоя правда.

— А все ж я гадаю, треба сказати дядькові Гарві, що вона поїхала на короткий час, а то він турбуватиметься.

— Атож. Міс Мері Джейн саме цього хотіла. Вона сказала: «Хай вони вклоняться від мене дядькам Гарві та Вільямові та хай поцілують їх від мене й скажуть, що я поїхала на той бік річки відвідати містера… містера…» Як прізвище тих багатіїв, що їх так поважав покійний ваш дядечко Пітер? Я кажу про тих, що…

— Ти, мабуть, Апторпів маєш на увазі, правда?

— От-от-рт!.. Цур їм, отим прізвищам, ніколи їх вчасно не згадаєш! Отож сестра ваша просила переказати, що вона поїхала до Апторпів — хоче вмовити їх, щоб вони приїхали на торги й придбали цей будинок; їй здається, що небіжчик ваш дядько Пітер волів, аби його будинок дістався їм, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від Апторпів, доки вони не погодяться приїхати на торги, а тоді, якщо вона не дуже втомиться, повернеться сьогодні ж додому; а якщо втомиться, — повернеться завтра вранці. Вона звеліла не розповідати нічого за Прокторів, а говорити лише за Апторпів, — то ж таки щира правда, вона ж і справді заїде до них поговорити про купівлю будинку; я те знаю, вона сама мені сказала.

— Добре! — сказали дівчата й побігли шукати своїх дядьків, щоб передати їм поклони, поцілувати їх від неї та переказати їм усе, що чули.

Тепер усе було гаразд. Дівчата не скажуть нічого зайвого, бо їм кортить якнайскоріше поїхати до Англії; а король та герцог дуже радітимуть з того, що Мері Джейн клопочеться про торги десь там за містом, а