Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

весь той наш героїзм — нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, благородні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко, Покришкін... Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й жуліки...

Ява зітхає і погоджується зі мною:

— Авжеж. Щось ми розбрехалися і... взагалі... Давай більше не будем.

— Давай, звичайно, давай,— кажу я,— але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров'ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися,— мовчи і все.

— Гаразд,— підхоплює Ява.— Тільки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тоді... тоді другий дає йому три талабани прямо в лоб. Причому негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. І не маєш права ухилятися чи там відбиватися ні в якому разі. Святий закон! За першу брехню три талабани, за другу шість, за третю дванадцять і так далі. Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.

Ява обов'язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому цими талабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

І, відчуваючи себе вже майже на сто процентів чесними, ми спокійно поснули.

РОЗДІЛ V

МЛ^ІбА^ЖО ІЛ^Лр-Я — И^ИАІЛ,ОЛиуі ^ Л|о1/илА^И^Л«імОЇ 1£^А|0уСг'ІЛ,|0ІЛ,.

3^)^йл|оіЧ ^ і&ІАу&рі.

"<Ь«^ІЛЛ,Ч 1 и*Л^іЧиЛ Я&ІЛ, РіЛЛ-Я

Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихо:

— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

— У якій контррозвідці?

— У тій,— каже,— що шпигунів ловлять.

— Тю! — кажу.— Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.

— Нічого не звихнувся,— каже він.— Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А твій дядько не міліціонер і не прикордонник,— значить, він контррозвідник.

— Яку зброю? — нічого не розумів я.

— Пі-ста-лєт! — відрубав Ява.

— Де ти його бачив?

— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.

— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую,— гляди ж, як збрехав!

Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді...

— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.

— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.

— Та оце,— киваю,— в шухляді.

— А-а... Пістолет.

— Та бачу, що не лопата... А нащо?

— Як -— нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?

Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі «Більшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:

— А як же він стріляє?

— Дуже просто,— дядько вийняв пістолет з шухляди.— Дається команда... «На старт!» — потім: «Увага!» — а тоді,— дядько підняв пістолет над головою...

Б-бах!..

Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:

— Ой!..— Трах-тарарах!.. Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.

Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.

— Гри-ишо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка.— Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.

— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем,— сміючись сказав дядько.

— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може,— сказав я (жалко мені стало тітку).

— З ним і шпигунів ловить можна,— сказав Ява.— Б'є, як бойовий!..

— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.

— А чого... тільки...— Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.

— А ми у спальні,—- вихопився Ява.

— Ну давайте...

Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:

— Тьотю, на старт! Увага!

І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.

По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив («Ще сусіди позбігаються!»).

Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?

За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене